Антін Калина

Сторінка 10 з 11

Кониський Олександр

Під вечір у Ялті, о годині півсьомої, як тільки сонце сховається за гори, зараз зникне спека, і мертва Ялта оживає: з домів виходять люди гуляти на приморському бульварі. Прийшов сюди й Калина. їде він бульваром, придивляється на обидва боки, виглядуючи, де тут Марина. "Як ми зустрінемось? Що ми скажемо оден другому? Чи пізнає вона мене?" А поміж сих гадок хижим шулікою літає головна: "А чи любить же вона мене? Певно, ні! Так чого ж я гнався за нею, нащо сюди їхав? Нащо хочу бачити її, говорити з нею? Хіба на те, щоб почути свій приговор на смерть?.." їде Калина, мислить — аж ось із-за куща вийшли чотири дами і — з ними Марина! Антон став наче вкопаний. Пройшла вона мимо нього і не глянула навіть. Він озирнувся, і вона озирнулась, глянула і пішла далі...

Бульвар у Ялті невеличкий, гуляючи, треба снувати по ньому або сидіти. Марина, дійшовши до першої лавки, сіла з своїми дамами. Калина пройшов мимо неї — йому показалось, що вона глянула на нього тим поглядом, яким дивилась у Царевомосковську, як він гоїв її... Знов він завернувся і присів собі на другу лавку, кілька ступнів од Марини. Господи, як вона перемінилась! Худа, щоки запалі, лице бліде, наче воскове, тільки на щоках два широкі та яркі, яркі рум'янці! Тільки очі не змінилися: такі ж самі ясні, палкі, здається, ще ясній, ніж були колись. Хвилин через п'ятнадцять Марина встала, простягла руку до дам, попрощалась і повернула з бульвару до готелю, котрий стояв супротив, на другому боці вулиці. Не вспів швейцар зачинити за Мариною двері, як увійшов Калина, дістав з кишені картку, подав її швейцару і просив зараз же однести до тієї пані, що зараз тільки прийшла.

— Более, так я не помилилась, вгадала, се він! — скрикнула Марина, глянувши на картку, і швидше сіла на дзиґлик; вся вона тремтіла.— Попросіть до мене сього пана,— сказала вона швейцару.

— Чи справді се ви? Ти? Антоне? Чи не мара оце? Як же се так? — говорила Марина, задихаючись і дивлячись на Калину.

— Чого мара? Ні, се не мара, а я сам... Калина... Антін... Твій...— Він зупинився. Марина обвила його шию і повисла у нього на грудях. Слів не було, слова заніміли — та й на що вони? Хіба Антін і Марина не розумілись? Серце говорить серцю без помочі язика.

— Як лее се так? Як се так? — заговорила через кілька хвилин Марина.—: Антоне, та чи справді се ти? А ти ж... Господи, мене завіряли, що ти давно вмер...

— Я? Коли, де?

Марина розказала, як вона шукала його в Петербурзі; зняла з шиї великий медальйон, одчинила його, дістала якийсь папірець і подала Калині. Калина зареготавсь, прочитавши, але з-під того реготу текли гіркі сльози. Став він розказувати їй і про себе.

— Так тепер ти для мене воскрес! — промовила Марина, знов обгортаючи його.

— І ти воскресла для мене, хоч і не вмирала,— відповів Калина і впився своїми устами в її очі.

Ніколи ще, ніколи ні для Марини, ні Для Антона не летів так швидко час! Вони й не запримітили, що вже друга година ночі.

— Добраніч, серденько! Треба тобі спочити,— сказав Антон.

— Справді треба. Я втомилась — щастя втомило мене... Добраніч! Де ти живеш?

— Завтра я переїду до сього ж отелю.

— Добре, добре! Та не гайся, раніше! Господи, ніколи не гадала, щоб від радощів так втомитись можна!

Калина глянув на неї і швидше вийшов, щоб не заплакати, щоб не запримітила Марина на очах його тих сліз, котрі так і тремтіли, от-от вирвуться і поллються... Калині яко лікареві очевидно було, що не щастя, не радість "втомили" Марину! Оті два широкі рум'янці у неї на щоках та невсипущий кашлюк, та запалі груди сказали Калині, чого "втомилася" Марина...

З отелю він не пішов додому, а повернув на берёг моря. Море стиха шуміло об берег і ніби збільшувало тугу і журбу Калини...

— Одна помилка, помилка писаря, може, ще й з п'яних очей,— і через неї стільки горя, стільки нещастя! Вбито ціле життя двох людей!.. Де ж та правда і справедливість! — процідив скрізь зуби Калина. Біля ніг його лежала каменюка, він з усієї сили шпурнув її у воду.— Бодай ви отак погибли, усі кати!

Світом вернувся він до свого отелю.

А Марина, як спокійно, як тихо спала! Тільки кашлюк будив її, а на душі, на серці — було тихо, ясно, гарно. Пережите лихо разом кудись кануло, зникло, пропало, ніби й не було його!.. Перед нею те, чого вона бажала, чого шукала стільки літ; з нею той, хто став її богом, хто її кохає, кого вона кохає... Перед нею нове життя і щастя! Безталанна! Вона не догадувалася, що ще ближче перед нею смерть.

XII

— Що ж ми тепер робитимем, Антоне? — спитала якось Марина.

— Житимемо і любитимемо,— відповів він і подумав.— Та чи надовго!

Він бачив, як таяла Марина, наче сніг од сонця, наче віск од багаття... "От нащо я зустрівся знов з нею? Тільки на те, щоб, цілуючи і милуючись, щоб, наливаючи до неї в душу любов і п'ючи її любов, разом пити-допивати свою чашу отрути! Питиму, поки вип'ю! А Марина нехай сього не знає, н^хай п'є щастя. Вона гадає себе щасливою — і то добре. Вона не знає, що смерть, як злодій, крадеться до неї*.,"

— Може б, ми звінчались? —сказав Калина.

— Нащо, серце? Хіба ми не звінчані коханням і недолею? Хіба піп міцніш зв'яже нас, ніж ми зв'язані любов'ю? А про те, як знаєш...

— Краще буде.

— Нехай! Так ось же як: поїдьмо до твого старого у Дідове та там і звінчаємось.

— А потім знов сюди.

— Чого?

— Тут краще. А на зиму в Севастополь...

— Ради чого? Ти хіба думаєш, що я недужа?

— Ні, ні] — заспокоїв її Калина і сам себе лаяв, що вирвалось у нього се слово.— Ні, серце! Ти здорова, та в Дідовому зимою негарно і тісно, і скучно.*. Та воно і для мене... Я зррду не був у Севастополі

— Добре!.,

> XIII

Позаторік лежу я собі в садку під кленом у холодку. Стояла весняна жара. Лежу та, звичайно, думками багатію: коли б те, та се...

— Ануте! Де ви? — почувся знизу Опанасів голос—А йдіть лишень сюди, вгадайте, кого до нас бог приніс?

Передо мною стояв не чоловік, а скелет Антона Калини. Розказав мені він своє життя, додав, що жінка його рік назад вмерла на Мадері. Прожив він у мене з місяць. Прийшов прощаться та й каже, подаючи мені товстий пакет з печаткою:

— Оце моя духовна. Дай мені слово, що викопаєш її.