Ця лірика, зв'язана вже з іменами певних поетів, має, проте, свої відміни від пізнішої ліричної поезії. Вона виконується усно і тільки згодом записується, її не декламують, а співають під акомпанемент музичних інструментів — кіфари (її спрощена форма — ліра, що дала назву всьому видові поезії) і флейти. Крім того, вона тісніше зв'язана з народною ліричною піснею, ніж лірика пізніша. На жаль, ні один з грецьких ліриків VI віку не дійшов до нас повністю. Найближче до форми епосу стоїть елегія. У давніх греків так звались твори, написані елегійними двовіршами — сполученням гексаметра з пентаметром. Своїми темами елегія VI віку дуже різноманітна: тільки рідко коли вона являє собою вираз інтимного почуття, і серед імен, що збереглися до нас, лише Мімнерм з Колофона дає зразки любовної елегії, якій потім судилась широка популярність в елліністичну й римську епоху. Елегії Тіртея. Солона — це зразки агітаційної поезії, так само як і елегії Теогніда, позначені яскравим класовим почуттям переможеного в боротьбі ненависника демократії. Все це далеке від елегії пізніших часів, яку заведено визначати як ліричний твір, що виражає сумні почуття й настрої (див., приміром, елегії Пушкіна).
Так само далеко від пізнішого змісту стояла первісна епіграма, близька до елегії формою вірша (дистиха — двовірша з гексаметра з пентаметром). Грецьке слово "епіграма" означає напис, і епіграма при своєму зародженні справді була коротким віршованим написом, приміром, на надгробній плиті, покладеній на братській могилі полеглих у бою з персами в Фермоігільській {20} ущелині (480 р. до н. е.) спартанців. Тільки поступово епіграма набула в античності звичного для нас значення уїдливої насмішки, прибраної у віршовану форму.
В поезії VI віку формою виразу насмішки, яка переходить часом на злобу й обурення, був ямб, що відокремився в самостійний жанр з глузливих пісень, якими перекидались учасники обрядового дійства на честь хліборобської богині Деметри, мабуть, подібно до того, як на Україні перекидались такими пісеньками під час купайлових свят. Ямбом зветься, як ми знаємо, і віршовий розмір, що звичайно вживався в цьому жанрі, прославленому в давніх греків іменем Архілоха, твори якого збереглись, проте, в мізерних уривках так само, як твори його послідовників Сімоніда Старшого і Гіп-понакта.
Лірика[9] у власному розумінні слова розвивається в VI віці по двох основних лініях: лірики хорової і лірики монодичної. Перша ще тісно зв'язана з обрядовою піснею-танцем-грою і, отже, з культом богів і героїв (гімни) — героїв не тільки вмерлих, а й живих, що прославились, наприклад, перемогами на всегрецьких змаганнях в Олімпії або на Істмі (біля Корінфа). Поступово виробився ряд відокремлених жанрів такої лірики (найпоширеніший тип її — енкомії, близькі до типу пізнішої хвалебної оди, що поділяються на епінікії — пісні на честь переможців — і трени — траурні пісні про небіжчиків). В композиції хоричних пісень строфа (певне ритмічне ціле) чергується з антистрофою, складеною тим самим розміром, змінюючись на епод (строфою іншого розміру) і повторюючись в такому чергуванні до кінця пісні. Ці назви спершу означали також певні пластичні рухи хору під час виконання пісні. Певною мірою відповідаючи формі, розміщувався й зміст, що складався з покликання до богів і вільного викладу міфа, повчання і виразу особистих почуттів поета, що являють собою в той же час почуття колективу, від імені якого він виступає. Цей колектив у VI віці — владуща верхівка, тобто військово-землевласницька знать і з'єднане з нею жрецтво. Проти епічної пісні хорова лірика — ступінь уперед, бо вона говорить не тільки про минуле, а й про теперішнє; але, з другого боку, вона поступається перед народною героїчною епопеєю в мистецтві композиції, в ясності викладу, в умінні зображувати людей. Така — збереглася вона краще від інших — лірика Піндара, найуславленішого серед групи хоричних поетів, до якої належали також Алкман, Стесіхор, Івік, Сімонід Молодший і Вакхілід. Твори Піндара згодом послужили одним із взірців урочистої класичної оди в Європі XVII — початку XVIII віку (ім'я Піндара згадується в Ломоносова і Державина); від Вакхіліда дійшли до нас зразки особливої форми хоричної лірики — дифірамба, з яким ми зустрінемось, говорячи про трагедію.
Хорова лірика, як сказано, виражає колективні почуття і виконується солістом-корифеєм з неодмінною участю хору. Лірика монодична складається з творів, що виконуються одноособовим поетом і відкривають доступ виразові особистого, інтимного почуття. Індивідуалізація ця, звичайно, ще поставлена у вузькі рамки; проте, незважаючи навіть на те, що твори Алкея, Сапфо, Анакреонта дійшли до нас тільки в уривках, ми досить легко розрізняємо індивідуальності трьох названих поетів. їх основний жанр — пісня, що складається з ряду своєрідно побудованих строф (вони перейшли в пізнішу поезію з їх іменами — алкеєва строфа, сапфічна строфа; зустрічається {21} в римській поезії, наприклад у Горація), пристосованих до передачі будь-якого змісту.
Другий період історії грецької літератури (його звуть також аттіцьким V-IV віки до н. е. — через місце зосередження цієї літератури в Аттіці) збігається з періодом найвищого розквіту грецького рабовласницького суспільства, яке знайшло собі уже в VI віці політичну форму у вигляді міст-держав (полісів); з-поміж них у V віці на перше місце висунулись після греко-перських воєн Афіни. Передумовою цього розквіту була перемога в більшості міст-держав демократії, що відкрила для мистецтва змогу стати якщо не "всенародним" (при наявності рабства це виключалось), то в усякому разі, народним більшою мірою, ніж у який-небудь з наступних періодів античної історії. Найбільшим художнім досягненням V віку був розвиток театру і драматичної літератури, досвідом яких протягом довгих віків живився потім театр усієї нової Європи. Грецьку драму виводять з культових обрядів релігії землеробських богів — Деметри й Діоніса. Втілення життєвої сили, Діоніс, страждаючий, умираючий і воскресаючий бог, появився на грецькому Олімпі порівняно пізно і не зразу ввійшов у число богів державної релігії. Проте в міру того, як у містах-державах перемагала демократія, релігія Діоніса, демократичніша, ніж релігії Зевса й Аполлона, ставала важливою складовою частиною офіціального культу. На честь Діоніса складали й виконували хорові пісні, згадані раніше дифірамби, з яких, як зазначає Арістотель, і розвинулась трагедія. Дифірамб своєю формою являє собою діалог між заспівувачем-корифеєм і хором. Хор, що співає пісні на честь Діоніса, зображує супутників бога — козлоногих сатирів (звідси міг піти й термін "трагедія" з його буквальним значенням "пісня козлів"). За переказом, поет Аріон (VI вік) перший завів у виконання дифірамбів момент перебирання хористів сатирами, бувши одним з піонерів майбутньої драми. Проте грецькі трагедії, що дійшли до нас (за винятком однієї — "Вакханок" Евріпіда), сюжетами своїми не зв'язані З міфами про Діоніса і хору, який складається з сатирів, не мають. Такий хор зостався неодмінною приналежністю сатирської драми — особливого, не перейнятого в спадщину пізнішими літературами[10] жанру буфонади на міфологічний сюжет, що ставилась у грецькому театрі після виконання трагедії. Єдиним, що дійшов до нас цілком, взірцем грецької сатирської драми є "Кіклоп" Евріпіда (сюжетом якого стали пригоди Одіссея в країні кіклопів, див. IX пісню "Одіссеї"). {22}