Але знаходяться глядачі, яким подобається весь цей хаос. Це, кажуть вони, не дерево, а симфонія. Втілена у біомасу музика. Найідеальніше з мистецтв.
З гущавини звисає тарзанка. Стара корабельна линва, яку діти використовують для стрибків в воду. Вони хапаються за неї руками й ногами (на кінці для опори зав’язаний вузол), розганяються, набирають висоту і у тій точці, де здається, що мотуз ось-ось обірветься, відпускають руки й летять прямо в річку. Хтось дригає при цьому ногами й вищить, хтось заплющує очі і затискає пальцями ніздрі, а є й такі акробати, що перекручуються у повітрі й заходять у воду не п’ятами, а головою вперед. Річка всіх їх заковтує, омиває й виштовхує назад на повітря. Хоча й не одразу, а ген отам, де кінчається пляж, бо тут дуже потужна течія.
Побачивши, як сільські діти стрибають з тарзанки, хлопчик теж хоче так. Батьки його відмовляють. Він біжить на кручу. Вони його зупиняють. Він проситься, вимагає, плаче і, нарешті, б’ється в істериці. Мама притискає його до себе й пояснює, яка страшна небезпека походить від дерева, від линви й від річки. Якщо йому зараз не прищепити страх, він все життя буде лізти в халепи.
На таких деревах, лякає вона сина, отакими мотузками вішали колись людей. Тому ніколи не підходь до нього. І не торкайся линви. Щоб вона тебе не обвила і ніде не затягла. Бо чим вище ти злетиш, тим нижче падати. І, коли заходиш в річку, тримайся берега, подалі від бистрини й чорториїв. Той, хто потрапляє туди, вже назад не вертається.
Мама змалку живе в страсі. Вона так щільно з ним зрослася, що, коли він раптом попускає свій зашморг, у неї починається паніка. Страх їй як вітчим. Не кревний, але близький родич, який дає їй притулок і захищає від світу. Й вона йому вдячна за це. Навіть любить його. її рідного тата забрали, коли їй ішов п’ятий рік. У ту ніч вона була у діда баби, й батько для неї тепер — не жива людина, а фотографія, яку і досі не можна нікому показувати. Він у неї — ворог народу.
Хлопчик не слухає маму і рветься до дерева. Батько вирішує застосувати інший підхід. Він питає у сина, ким той хоче бути. Заслуженим вчителем, як його баба? Майбутнім вченим, як тато (син не розуміє цього, але тато його щойно став аспірантом, без відриву од виробництва!)? Чи, може, бухгалтером, як мама?
Хлопчик каже, що хоче стрибнути з тарзанки. Як інші діти. Йому кажуть, що сільські діти до такого звикли. А ти можеш покалічитися. Скажи краще, ким ти хочеш бути?
Хлопчик каже, що льотчиком. Генералом і тричі героєм. Він буде літати скрізь і збивати фашистів.
Це, кажуть йому, дуже добре. Але всіх фашистів вже збито. А, щоб бути льотчиком, треба не стрибати з кручі, а вчитися, вчитися й вчитися. Опанувати всі правила, знайти таку позицію, з якої тебе ніхто не спихне у вир, і триматися її.
Он той дядько, без ніг, із сусідньої вулиці — бачиш — стоїть і хитається під сільпом? Не дивися на нього! Так він, мабуть, теж колись стрибнув у воду, а там була бомба. І от що з ним сталося!
Хлопчик починає плакати. Він тепер боїться річки і проситься додому, в місто, подалі від жахливої линви. Батьки його заспокоюють. Не треба так хвилюватися. Тут дуже добре. Порівняно з містом, тут рай. Треба тільки завжди бути обережним.
А що таке, питає хлопчик, рай?
Рай, кажуть йому, це коли тобі вранці не треба бігти на роботу. Коли на світанку для тебе в усі вікна на всі лади співають закохані пташки. Коли ти весь день маєш справу не з людськими випарами, а з реальними речами. З вітром, з дощем, з молоком з-під корови, з городиною із землі, з сонцем, яке, сідаючи, щодня розпушує свій кольоровий хвіст, з річкою, яка ніколи не стоїть, з вогнями далеких сел, з блиманиною зірок, що ніч-у-ніч подають нам сигнали. Що їм від нас треба, невідомо. Але нехай блимають. Що б це було за небо, якби їх там не було. Вірно?
Хлопчик киває.
Ти в нас молодець, кажуть йому. И за це тебе всі люблять. І дбають про тебе. Люблять і дбають. Оце і є рай. Але ти мусиш пообіцяти, що ніколи не полізеш на тарзанку. Обіцяєш?
Він киває.
От і добре! Пішли їсти полуницю!
Але, ніяк не може зрозуміти хлопчик, якщо тут — рай, чому ж тоді баба свариться з мамою? їй не подобається, як мама готує борщ. і те, що вона погано дбає про своїх хлопців (так вона називає свого сина й онука). А вчора вночі вони спочатку кричали одна на одну, а потім мама плакала. Вони із татом ходили на річку, а баба через це не могла заснути. И коли вони повернулися, баба зустріла їх і сказала, що мама напустила їй повну хату комарів.
Чому вона так не любить маму? Хіба що вона її любить, але ця любов залягає у неї так глибоко, що вона про неї й не здогадується. Або там стоїть загата, яка усе блокує. И на те є причина. У баби помер перший син. Вони з дідом довго чекали на другого сина, а коли він народився, то баба не випускала його з рук і нікому його не довіряла. А, може, справа у тому, що в дитинстві у неї не було друзів. Або те, що всі її сестри й брати вийшли в люди, а їй замість принца дістався сільський вчитель. Все в світі має пояснення. І всі тягають його із собою, щоб, коли треба, використовувати як захист або виправдання.
Хлопчику дуже хочеться, щоби ця баба була така сама, як мамина мама, його улюблена баба, яка живе у маленькій кімнаті, і палить, і сильно кашляє, тому їм з сестрою дозволяється ходити до неї тільки в гості, і то дуже рідко і так, щоби не засиджуватися.
От якби, зізнався він колись їй, так сталося, щоб замість тієї баби була ти!
О, сказала йому мамина мама, ти не розумієш, чого хочеш. Якби так сталося, то й твоїм батьком був би якийсь чужий дядько, і на твоєму місці зараз стояв би хтось інший. Невже ти б цього хотів? Я — ні. Бо я тебе, такого, як ти є, не проміняю ні на кого. И нікого іншого я вже не полюблю.
Любов, міркує собі хлопчик, яка це дивна річ! Ніхто її не бачить, але вона тут скрізь. Всі кажуть: "у нас нема грошей". Або: "нема часу". Чи солі, чи потреби. Ніхто ніколи не каже: "у нас нема любові". Значить, вона у них є. І коли хтось кричить:"я не люблю", то це означає, що він її має, але не хоче ні з ким ділитися. Принаймні, не з усіма. Хлопчик знає, що всі його люблять. Крім, хіба, сестри. Бо їй перепадає набагато менше любові, ніж йому. Тому вона і боїться витрачати на нього те, чого їй самій бракує. Тато любить маму. А вона — його. Хлопчик чув, як вони про це розмовляли. Але бабу мама не любить. А дід, хто його любить? Баба? Чому ж тоді вона ніколи не каже йому про це? Тому він, мабуть, весь час і мовчить, що її любов не доходить до нього. Як добре було би, якби можна було поробити скрізь рівчаки та канали, які б сполучали усіх з усіма. Тоді любов, яку має кожна людина, скільки б у кого її не було, поступала би в одну мережу, і всі б звідти брали скільки кому треба, як воду з крана, й ніхто б не боявся, що йому не вистачить. Але тоді треба, щоби всі розібрали усі свої завали й гатки, розчистили протоки, а головне, прилучилися до річки. Хлопчик знає, бо він щодня на пляжі риє канави, з протоками, рукавами, озерами й пускає туди з обох боків річкову воду. На берегах вони з подружкою зводять замки, уздовж яких плавають зроблені із соснової кори вітрильники з жуками й сонечками.