Бери, пий, їж, це все для тебе! — показує на мигах австріяк, бо він не знає нашої мови, а студент не вміє по-німецьки. Але, беручи пиво чи ковбасу, студент питає, як це називається. Допивши чергову бляшанку до дна, він здіймає великий палець і просить, щоб водій озвучив цей жест. Тоді за півхвилини з’ясовує всі особові займенники, щоб можна було сказати "я — такий-то, а як тебе звати?" Після займенників він накидає собі в зошит базові дієслова, іменники, кольори, цифри та частини тіла. Не минає і півгодини, як він, ігноруючи правила, цвірінькає по-німецьки на будь-які теми.
Паралельно з процесом пізнання в нього вселяється думка про те, що тут справа не в промені, і не в канаті, а у його природних здібностях. Здібності і воля до перемоги — ось весь секрет його успіху. Вночі подумав — на ранок збувається.
До речі, питає він свого австрійського друга, ти — мати — джинси? Пара — один — джинси — для я?
І його австрійський друг каже, що, уяви собі, є в мене пара джинсів, трохи потерта, але як раз на тебе. Он, візьми там, у моїй торбі.
У студента відбирає мову. Поки він трясе своєю вдячною головою і перепаковує здобич в рюкзак, водій туди ж йому пхає паштет французький, австрійський журнал і баварське пиво. Через пару кілометрів їхні дороги розходяться. На під’їзді до розгалуження, студент у бокове дзеркало бачить міліцейську "волгу". Він знає, що як тільки він ступить на дорогу, в його життя увірветься спітнілий від щастя капітан міліції. Студент це знає, бо він вже пройшов всю цю книжку.
А тим часом австріяк пише йому свою адресу і запрошує до себе на Різдво. Він не певен, що студент його зрозумів, тому пробує зобразити спочатку діда з бородою, тоді небо, по якому той мчить на своїх туристичних санях.
Ця шарада спантеличує студента, але, щоб не образити водія, він кілька разів повторює "яволь" і тисне йому руку.
"Небо", каже він на прощання і тиче вгору пальцем, так само, як щойно робив австріяк.
"Гіммель", каже студентові водій, "дер гіммель", і тисне на газ.
ПЕРША ЗУПИНКА
Небо тут займає мало не весь простір. Хлопчик бачить таке вперше. Він уже був чоловіком і студентом, а зараз йому п’ять років. На ньому широкі чорні труси. Він гладенький і, за тодішнім звичаєм, стрижений наголо. Він ніде не поспішає, а закинув голову й лізе очима на небо. Минає якийсь час. Допитливість штовхає його все вище. Він знає, що є низ і є верх. Внизу — або земля, або підлога. У хаті внизу — підлога, а нагорі — стеля. А там, де внизу земля, от що там нагорі? Він дряпається туди поглядом, хоче доповзти до краю, відламати від нього шматочок, повернутися й сказати: а чи ви знаєте, де я був? Аж он там! Не вірите? Ось доказ!
По дорозі нагору йому весь час щось відкривається. Чому ця хмара так схожа на собаку, але не гавкає. Що у неї всередині. Чому пташки не падають. Чому небу не боляче, коли хтось кидає в нього каменем. Скільки на ньому поверхів, і що на якому з них відбувається. За кожним з цих відкриттів давно полюють дорослі мудреці. А йому це знання дається задурно. Так його баба, мамина мама, коли він буває у неї в гостях, завжди йому тихенько підкладає все лучченьке. І тут же ж подає знак, щоб він про це нікому не казав. Мовляв, це їхній маленький секрет.
Хлопчик стоїть з розкритим ротом, і в нього, немов це грот чи тепла мілина, запливають таємниці. Бо тут їм нічого не загрожує. Хлопчик їх не видасть.
Крім неба, тут ще є річка і хата на пагорбі край села. В хаті вже місяць живуть дід і баба (татові батьки), і тато з мамою, й хлопчик з сестрою. Хто їм дав цю хату і як надовго — хлопчика не цікавлять такі речі. Він живе тим, що бачить. З вікна хати він бачить річку і долину з коровами, плямами гаїв і павутинням стежок. Коли сонце сідає, на обрії проступають дахи дальніх сел і мотузка дороги, яка веде в місто. А в іншому вікні встає сонце й будить мух. Мухи, не миючись, вмощуються на узяті в рамки репродукції з журналу "Огоньок", а звідти, обминаючи вивішені для них липучки, летять і сідають на сплячого хлопчика.
В садку до вишні прив’язано рукомийник з порепаним обмилком, а під ним стоїть відро. Перед хатою — квітник. Хлопчик грається там зі своєю подружкою. Її батьки працюють у тій самій школі, де й його дід. Діти повзають між стебел, збирають у сірникові коробки жуків-солдатиків, а тоді випускають їх на війну з мурашвою. Солдатики — наші, мурахи — німці. А сонечок вони збирають пальцями, дають їм видертися на самий кінчик нігтя, і стежать за тим, як у них із-під панциря виростають крила. Бджіл, ос і ґедзів вони не чіпають. Домашок — схожих на бджіл мушок — хапають долонями, часто разом із квітами. Домашки не вміють жалитися, на відміну від кропиви, сороконіжок, повзучих щипалок, цвяхів та битого скла, що живе в землі й живиться кров’ю з дитячих колінок. Обидві родини не можуть натішитися з цих дослідників природи. Подумки вони вже одружили їх, обвішали дітьми й спровадили на заслужену пенсію.
Зранку та по обіді, коли спадає спека, дачники ходять на річку. Тут завжди галасно. Зграйка сільських дітлахів затягає у воду камеру. Всі водночас намагаються влізти на неї. Хтось пірнає з кручі, хтось грає в квача, хтось гризе макуху чи лузгає насіння, чи смалить самокрутку, чи їде десь з вудками велосипедом, до сідла якого замість казанка причеплена сталева німецька каска. Десять років тому тут проходив фронт. В полях і на схилах і досі знаходять гранати, набої, одяг, кістки й, навіть, нерозірвані бомби. Селом ходять дядьки, що загубили десь руку чи ногу. А на сусідській вулиці живе напівлюдина на пів пам’ятник. Він починається зі стегон, які у нього ростуть не з ніг, а з дерев’яного помосту. Пересувається він, відштовхуючись руками від землі, і, коли розкриває рота, то бризкає слиною і реве, немов підземний звір. Через це ніхто із дачників не хоче купувати молоко у його жінки.
А ще тут є дерево. Воно росте на самій кручі. Його коріння нагадує пальці, що тягнуться до води. Вони такі міцні і такі довгі, що тримають у своїй жмені і схили, і берег, і навіть річку. А це дуже глибока ріка.
Заввишки дерево таке, що, якби хлопчик сів на шию батькові, а батько став би на дідові плечі, а дід би відряпався на драбину, то навіть тоді хлопчик не дотягнувся б і до найнижчої гілки. Мабуть, воно замолоду роками тягнулося вгору у вигляді пагона, щоби до певного часу не витрачати сили на гілки, і щоб не кидатись нікому в очі. Щоби ніхто здуру не почав гойдатися на гілках, і не зрізав їх на рогатку чи на свищик. І тільки тоді, коли пагін переріс найвищого лобуря, що жив у цьому кутку села, дерево якось напровесні вкрилося бруньками, з яких через пару місяців вигнали гілки, одна грубша за іншу. І не абиде, а так, щоби кожна з них і сама мала простір для зросту і не затуляла іншим світла. Але з часом замість у полюбовному шелесті поглинати даровану їм частку Сонця, гілки почали розгалужуватись, зазіхати одна на одну, пнутися де не слід, тертися бозна чим об казна що. В результаті все дерево із ідеальної, раз і назавжди відлитої скульптури перетворилося на якийсь вихор. На вибух. На сварку, в якій ніхто нікого не чує, всі гнуть свою криву лінію і вимагають соків та сонця. І це все на видноті, особливо взимку: кожен перелом, вигін чи наріст.