— Що було з тобою вночі? — За день вона не раз повторювала це запитання, і Янек охоче їй розповідав, що плавав у вутлому човні з прийшлецем великою і темною рікою, що він тонув і уже був потонув, але той таки витягнув його зі страшної круговерті.
Янек хотів все щиро розповісти матері, але не вистачало слів, він повернувся домів цілим і неушкодженим, таким, як і був. Тільки щось всередині загніздилося в ньому після всього і тривожило, не давало спокою. Може, він таки щось забув? Знову і знову намагався пригадати свій химерний сон та розколювалася од шалених іскор голова, на душі ставало
холодно і мрячливо, наче він тільки-но покинув щось найдорожче й тепер не може пригадати дороги назад.
Врешті він перестав відповідати на настирні допити матері, прислухався до вуличного гамору, роздивлявся чужими очима материні рушники, фігурки ідолів.
— Я піду до нього! — Любава не впізнала голос сина, зчужілого, подаленілого. — Прости, неню, але я тепер буду з ним.
Вона гладила біляву голівку, цілувала молодесенькі ниточки брів, усміхалася крізь сльози:
— Ми обидва підемо за цим чужинцем, синку... Я заповіла йому свою душу...
Андрій розплющив очі. Було — не було. Знову у ньому щось просипалося, умиротворивши спалах його одержимости колиханням синявих тіней, котрі відкидали крізь вишивані лляні завіси молоді вишні. Він був один, з полегшею побачив край людської цікавости: бо ж не чудодійством хотів він звоювати світ — порозумінням, благовістям. Життя іде, життя продовжується, дбайливо заткнута ковдра, у світлиці пахне чорнобривцями, за стінами ремигає худоба, клопочуться люди, котяться вози, галасують діти. Хоче він цього чи не хоче, а таки тут, в сьому буденному світі, люди творять своє земне щастя, як Він їм цього бажав. Інакше для чого тоді були Його страждання, і кривавий хрест, і воскресіння. Для чого тоді було все?
Глава 4 БРАТИ
Апостол сердито тупотів ногами:
— Чи можеш ти, жоно, порядкувати тим, що тобі не належить? Як могла ти помислити, що братиму я мито життям
35
за життя. Не за тим я прийшов до вас, не того чекаю від вас. Не до мене — до Господа свого торуйте путь у душах своїх. Іди, я відпускаю тебе, хлопче!
Янек юним непокірним лошаком потупцює перед старцем, поведе плечима, на яких забрунькуються м'язи та нікуди не піде. Вони обидвоє уже ніколи його не покинуть. Притихнуть біля нього і ловитимуть кожне слово. За слідами дивного чужинця потягнуться і їх сліди.
Він довго обідатиме, відламуючи теплий хліб дрібними кавалками, запиватиме парним молоком. Був певен, що його чекають, але відтягував мить стрічі з людьми селища. Любава, побожно схрестивши руки на грудях, ловила погляд: може, йому щось потрібно? Чорною тінню у кутку хилиталася темна тінь Марії, яка невідь-звідки і коли з'явилася за спиною Апостола. Марія як завше поруч — тиха, непримітна, безсловесна. Зітхнув.
— Вибрав собі такий почт, як сам єси, — недобре кпинив за його спиною Симон-Петро. — Чи можуть сіяти Слово без'язикі? Ех, брате, чи не громом, блискавками треба стрясати душі?..
Зайшов, важко гупаючи шкіряними взувачками, Овсій. Тепер він був зовсім не схожий на того гордовитого, войовничого вождя, ватага, з яким нещодавно вперше зустрівся Апостол. Важкі, натруджені руки поклав на стола. Вихилив глек якогось запашного, п'янкого напою. Підсунув до себе мисник з паруючим м'ясом, загнав у нього блискучого ножа. Швидко і вправно їв, виголоднілий після вочевидь нелегких денних трудів. Крізь віконні отвори соталися у світлицю надвечірні сутінки, розливалися синявим молоком по столі, ліжниках, долівці. Апостол, опустивши голову, думав про своє.
— Дивний ти єси, гостю, — по довгій хвилі першим порушив мовчанку вождь. — Не схожий на богоносця, духобора. До нас не раз приходили різні заброди, приносячи звістки про своїх богів, — галасували, лементували, погрожували. Люто плювалися слиною. А ти про свого Бога мовиш так тихо, що ледве тебе чути. Дуже дивний ти пророк, гостю...
— Чи істина у велемов'ї? — запитав Апостол. — Чи істина у криках, галасі?
— А у чому? — прискалив око Овсій.
— В тому, чим сповнене серце. В любові. В любові до всіх людей.
Чолов'яга від несподіванки хекнув і голосно зареготав.
— Ну так, — витираючи сльози з очей, нарешті видихнув. — Я можу любити свою жону, особливо коли вона мовчить, своїх дітей, надто коли не надокучають. Можу і буду боронити своє плем'я, свій рід, але по слову твоєму я маю любити й своїх ворогів, чужинцю? Підняти руки, коли він піде на нас, і сказати: йди, бери мої добра, убивай моїх дітей? І то все з любові до всіх? І то буде називатися любов'ю?
— Ні, синку, любов не карає, не вбиває, нікого не неволить. Вона милує, визволяє і оживляє. Вона робить слабого дужим, злого — добрим, раба — вільним...
Апостол опустив голову — не шукав слів. Він їх ніколи не щукав. З голови все ж не виходив Симон. Він так ніколи й не звик до нового імени брата. Симон завжди про себе вважав, що з'ява молодшого брата серед обраних є чистим випадком. Він навіть подумки не насмілювався сказати собі, що Учитель міг у чомусь помилятися. Та все ж, позираючи на мовчкуватого, блідого, несміливого Андрія, роздратовано нерідко міркував тихцем, що браток його міг би бути бодай трохи проворнішим у здобутті прихильности Того, кому вони служили, трохи помітнішим серед Його учнів. Все ж брат... От тільки чого так часто хочеться самому забути та ще й аби всі інші забули, що пов'язані вони кревно?
Симона бентежило, що й Учитель мовби не помічав Андрія, бо ж надто рідко розмовляв з ним окремо, ніколи ні про що його не просив. І то правда — пощо? Той сам чимдуж мчав по воду, першим тягнув човна, аби Вчителю було ближче і зручніше ступити в нього, першим кидався за хмизом для багаття, та останнім, таки останнім, був побіля Нього і його учнів. Та й сам Андрій ніколи ні про що не питав, і тільки зрідка ставав перед очі Ісуса.
Симон навіть одного разу, дойнятий покірною безсловесністю Андрія, сердито присікався:
— Невже тобі все ясно з того, про що він розповідає? Чому ходиш поміж нас як дурник нетямущий, ніколи не подаючи голосу? Навіть Іуду Він більше вирізняє, ніж тебе...