— Я чую Його, і мені того досить, — примирливо доторкнувся Андрій пучками до братового плеча. — Я гріюся побіч Нього і тим щасливий...
— Грієшся? — вдарив презирливим сміхом Симон. — Та ти поглянь на свої посинілі від холоду руки, на свій латаний-перелатаний плащ. Ти ж найгірш зодягнений поміж нас, а ми ж хоч і все покинули задля Нього, та, треба сказати, що таки не останні поміж людей, таки не старці й не жеброта, пора тобі би це втямити. Що про нас люди плескатимуть, скажуть, що веде за собою не обраних достойних учнів, а зграю волоцюг. Навіть із застілля нашого братнього дістаються тобі хіба що огризки — те, що не встигли схопити інші. А чого, брате, тобою всі поганяють? Чого ти вислужуєшся перед усіма, наче нікчемний раб, що сам доброю волею запродав себе іншим? Ти служка і блазень, а не Його учень!
Симон ще довго виплескував би своє роздратування на молодшого брата, та вчасно помітив на обличчі того радісну, майже безтямну усмішку і озирнувся: до них швидкою ходою простував Ісус. Все, про що говорив, чого научав Симон Андрія, враз звітрилося від одного вигляду світлого, привітного обличчя Учителя. Симон це збагнув одразу, та усе ж зробив ще одну безнадійну, як сам вважав, спробу:
— Піди ось тепер же до Нього. Нехай побачать усі, що Він стоїть з тобою, що Він тебе слухає, що Він до тебе прихильний.
— Він нас усіх любить... Так Він сказав.
— Та що тобі до всіх? До Якова, до Хоми, до Іоанна? Подумай хоч раз про себе, яке твоє місце буде у тому царстві, куди Він нас усіх приведе? Невже послідуще? Та й чи буде воно для тебе отакого?
Симон рішуче підштовхнув його до Учителя, а сам швидко одійшов вбік. Андрій завмер, розгублений і зніяковілий од того, що ось зараз він знову бачить Учителя, що ось-ось шелесне Його золотистий плащ і злетять д'горі засмаглі легкі руки, і, якщо пощастить, то хоч уривками почує тихий, лагідний голос, який накотиться на нього живлющою, прохолодною хвилею, а по тому легко відхлине од берега, з кожною миттю все гучніш відлунюючись у душі...
Ісус зупинився:
— Що тебе тривожить, сину мій? Про що хочеш говорити зі мною?
Андрій од несподіванки спершу заперечно, майже налякано, замахав руками, та потім можливо, все ж підбадьорений чи збурений словами брата, зважився:
— Равві, равві, повідай мені! Ти увесь час твердиш, що недовго Тобі залишилося бути серед нас. Скажи, Ти візьмеш і мене з собою? — Голос таки ж зірвався од затаєного хвилювання й передчуття непоправного.
В зіницях Ісуса він побачив себе — обшарпаного, недоладного — і ще більше злякався власної хоробрости: невже таки має рацію Симон, дорікаючи за його нікчемність? А таки, либонь, є велика правда у словах брата, бо куди ж йому, простому, ницому рибалці, до преславного царства, і що він супроти цього ясного, сонячного лиця, яке при його запитанні закрили темні грозові хмари?
Та Ісусові зморщечки швидко розгладилися:
— Я скоро покину всіх вас, се правда. Та все ж я завжди буду з вами. — Він пильно поглянув на Андрія, потім повільно повернув голову вбік: що Він там побачив? Чому здригнувся? Чим вжахнувся?
— Кожному воздасться по вірі, і по любові його, — прошепотів перегодом. — І тебе чекає великий дар, пресвітлий дар мого батька. Підеш по цілому світу, та всьому створінню Євангелію проповідуючи.
— І Ти будеш зі мною?
— Я піду попереду. Я світло для світу. Хто йде вслід за Мною, не буде ходити у темряві той, але матиме світло життя, — ледь чутно ствердив Ісус, і Його прекрасним обличчям знову промайнула жахлива й темна тінь невисловленого страждання. — Чи ви не читали в Писанні "Камінь, що його будівничі відкинули, — той наріжним стане каменем? Від Господа сталося це, — і дивне воно в очах наших..."
Тоді тільки він, Андрій, здогадався, що Учитель в душі плаче над чимось таким, що стосується саме його, і тільки його, та це не злякало, навпаки — потішило, піднесло над самим собою, над усіма, над цілим світом. Він більш ні про що не питав, Ісус нічого більш не розповідав, пішов далі, заглиблений у себе, та швидко озирнувся на похиленого у низькому поклоні юнака й, стрімко наблизившись, міцно обняв його і поцілував.
— Про що ви говорили? — тепер уже ревниво допитувався Симон. — Я бачу, ти скоро сприйняв мою науку, братику.
— Равві сказав, що пора збиратися в дорогу. Симон зітхнув:
— Він уже давно про це мовить. Мабуть, таки пора. На Єрусалим!
Брати видивлялися у бік священного міста: у одного бородате, одержиме обличчя палахкотіло передчуттям майбутньої величі, інше, ще зовсім молоде, безбороде, сіпалося од страху і болю. Андрій заплакав, і Симон здивовано його запитав:
— Над ким ридаєш, брате мій?
— Скоро Сина Людського не буде з нами... Симон напружився:
— Але ж він обіцяв, що скоро нас усіх чекає царство небесне, в якому Він буде владикою, а ми всі сидітимемо побіч Нього.
Андрій крізь сльози повторив:
— Скоро Сина Людського не буде з нами... Симон спохмурнів і надовго замислився:
— Багато закритого для мене у Його словах. Він обіцяє порятунок для всіх людей, проповідує прийдешнє блаженство, а сам плаче кривавицею, коли залишається на самоті. Тяжко Він страждає. Чому, брате? Що ми не розуміємо? Чого не знаємо?
Вони довго мовчали, тулячись один до одного, як тоді, на березі Йордану. Забуте почуття рідности повернулося до них, знову поєднало і водночас розділило. Що тоді на прощання він сказав Симону? Апостол болісно намагався згадати щось вкрай важливе, та воно чомусь не давалося. І він чапів непорушно на дерев'яній лаві, дослухався до людського гамору за стінами оселі, де його чекали поселяни, хоч ніхто не повідомляв про це йому, ніхто його нікуди не запрошував. Щось вказувало Марії, Любаві, її притихлому синові, що він все знає сам, що він думає про них.
Овсій бурмотів, водячи ножем по спорожнілому днищі дерев'яного мисника і роздратовано позиркуючи на дивного гостя:
— Любов... Любов... Велика Мати також говорила до Гора: любов... Бо де ж вона має бути, як не поміж єдинокровними братами? Та бач — ні, спершу лютував довго за те, що я, а не він осідлав Урай-Коника, косився на моє начільництво — пасока з мозолів тая влада, а не срібло-злото, як він собі подумав — а потім що натворив? Яко тать, перебурив людей, забрав молодих та зелених і, подейкують, подався грабувати купецькі лодії. Мало хто і до того добирався до нас Рай-рікою, а тепер і поготів — ціле літо як визираємо грецькі лодії, зерно пріє, меди прокисають. І стан наш погано укріплений, молоді підростають, бунтують — учити треба, мені мій брат потрібен коло мене, а не в лісових пущах та на розбійних дорогах. О, боги, як я його чекаю, все би оддав і все простив. Тільки б він повернувся. А ти кажеш — любов...