Їх помітили, здалеку почулися привітні вигуки, у цьому дивному оточенні Анну вочевидь всі знали і любили. Орися зауважила, як до її супутниці потягнулися руки, намагаючись непомітно торкнутися країв одежі. Анна також розкинула руки у привітанні.
— Ми прийшли! — видихнула нарешті, обнімаючи Орисю за плечі.
— Що це, Анно? Що тут за люди і чому вони збираються посеред ночі, далеко від міста? Від кого вони ховаються?
— Це християни, сестро. Ти дивися і слухай. Просто дивися і слухай.
Перед ними розступалися. Вони пробилися у саме осердя зібрання, і тут Орися почула голос, у ній здригнулося серце. Голос був негучний, линув з її далекого минулого і зривав пекучим болем душу. А вже потім побачила вона його — Апостола, так він колись себе називав. В тому житті, з якого вона вийшла і у якому вона була щасливою, він називав себе Апостолом...
Звісно ж, він змінився. Не постарів — чи старіє мудрість, зрештою чи старіє вічність? Але він змінився — не був більше прохромленим смертним болем чужинцем для своїх та чужих. Та й чи знав Андрій у тій своїй передостанній іпостасі чужих, ставши всіма. Могутньої статури білоголовий пророк постав перед Орисею у колі смолоскипів, біла лляна одежа, босі ступні, глибокий і самовитий зір. І руки підняті д'горі, ними він розсував нічну темряву, і ніч світлішала...
Глава 4
ЄРИХОНСЬКА РУЖА
Крик, що раптом у ній зазвучав, оглушив — крик болю, радости, надії. За стільки літ вона нарешті зустріла того, хто міг знати і повідати їй, що ж трапилося на її материзні, де її родаки, де близькі. Де молодий, чорнявий вождь? Де він? Коли її полонили, цей чоловік був у Венедії, дивний богоносець, який своїм негучними проповідями стрясав душу її народу. Вона тоді не все збагнула, та й, правду кажучи, не надто й прислухалася, ошаліла від власного кохання, від щастя, яке було поруч, біля неї, буяло, світилося у ній. Воно мало бути вічним, але воно потонуло у водах Понтійського моря, котрим її, змотузовану, знетямлену від горя, везли на цей далекий берег чужого світу.
Орися хотіла кинутися йому до ніг, плакати, благати, молити...
Якраз тоді Апостол заговорив. Він обводив своїм пронизливим, віщим зором прибульців. Усіх вітав, усіх впізнавав, усіх голубив.
Дні його трудів підходили до кінця. Прозираючи час, не міг не знати, що на нього і на цих людей, які з побожним захватом здіймають угору смолоскипи, насувається тінь. За себе він не боявся, але хотів підтримати, укріпити тих, хто завтра піде на муку і на смерть.
Але смерти немає...
"Смерти немає, — заговорив Апостол Андрій. — Свідчу перед вами всіма, перед землею і небом, смерти немає, бо хто прийняв у душу образ нашого Спасителя, той спасеться. Після смерті є воскресіння. Ісус, наш Господь, помирав страшною смертю далеко звідси. Але через три дні Він воскрес!"
— Він воскрес!
Першою про це принесла звістку Марія-Магдалина. Вони, прибиті горем, нишкували у затемненій горниці. Минуло три дні і три ночі. Чи помітили вони як тече час? Для них він зупинився, загруз важким каменем у вершак Голгофи. Здається, приходив Іуда. Що їм до Іуди з Каріота? Вбивати його, мститися? "Але горе тому чоловікові, що видасть Людського Сина. Було б краще йому, коли б той чоловік не родився!" Тепер їх тільки одинадцять, мовчкують у роздертих одежах із почервонілими від сліз та безсоння очима. Востаннє вони спали на Оливній горі, тепер стукає і стукає в затуманених головах тихе, докірливе: "Пильнуйте й моліться..'" "Отак — не змогли ви й однієї години допильнувати зо Мною..'" Хтось приніс звістку про те, що Іуда повісився на землі крови, купленій за ті тридцять срібняків. Що їм тепер до Іуди і його смерти. Краще б той чоловік не родився. "Зостав мертвим хоронити своїх мерців". Іуда з Каріота пішов до того, кому слугував.
Вони згорнулися у тісний людський клубок, туляться один до одного, але не в силі глянути один одному у вічі. Сонце погасло, світ скінчився, усе скінчилося. Позавчора вони похоронили Його у печері, висіченій у скелі, яка знаходилася в саду Йосипа з Аримафеї, який і випросив Його тіло у Пілата. Той несказанно здивувався: розп'ятих грішників заведено було у євреїв хоронити у місцях ганебних, нечистих, з поганою славою. Але тіло, зважаючи на багатство і знатність прохача, як-не-як той був членом синедріону, наказав видати. Ще більше здивувався прокуратор, коли наступного дня, незважаючи на святу суботу, до нього з'явилися вельможні первосвященики з проханням дати наказ охороняти тіло розп'ятого. Це уже було зухвальство, у Пілата боліла голова від безнастанних релігійних чвар у Єрусалимі. Каяфа наполіг. Каяфа завжди добивається свого.
Позавчора вони поспішали. Загорнули Його у плащаницю, принесену Йосипом Аримефейським, поклопоталися жінки, аби змастити тіло пахощами. Поклали Його на боковий виступ, висічений у печері, але поховальний обряд завершити не встигли. Привалили до входу велетенського каменя, єрихонська ружа — квітуче перекотиполе іудейських пустель — якимось побитом втрапила у обнесений огорожею сад, припала до каменя і розправила свої пелюстки. Ще се було за знамення? Розтерзане тіло великого страждальця покоїлося на холодному камені, а ружа променувала у світ яре, жарке світло.
І хоч пам'ятали про Його слова, що свята субота і для Отця Небесного, і для Його Сина, але іти до гробниці в цей день не наважилися. Це грозило каменуванням. Та, власне, зупинив їх навіть не страх — учеписто сиділи в них старі заповідання.
Таж і таке — вони ж не первосвященики, аби мати право порушувати Закон, даний Господом.
Вони туляться один одного і щось прагнуть згадати. Всі дивляться в той бік, де двері. Чекають? Кого вони тепер мають чекати... Його мати, Марія з Магдали та Саломея уже пішли, згорьовано схлипуючи. Сьогодні день третій кінця. За стінами будинку уже з досвітку вештаються цікаві: як там вірники розп'ятого "царя іудейського"? А де ж їх всесильний, всемогутній Господь, який обіцяв за три дні зруйнувати Храм Господа і воздвигнути новий, ще сяйливіший і цього разу вічний? Біля порога перешепти, гам, регіт, там очікують на вихід убитих горем одинадцяти чоловіків. Не вічно ж їм відсиджуватися у своєму кублі.