— Діти не винні. Та й на ній немає ніякої вини.
Жінка на той час скинулася, тяжко застогнала, у кутиках губ скипіла піна.
Апостол поклав долоню на лоба. Жар обпік шкіру. Бідолаха судомно смикнулася і затихла, дихання потроху заспокоювалося. Апостол проказував слова молитви. Опустившись на коліна, вторила Марія. По часі Апостол підвівся і з сусідньої лежанки переніс до матері двох сплячих дітей. Жінка міцно пригорнула їх худими руками і, повернувшись на бік, спокійно заснула, без марень і стогонів.
"Вона забуде, — думав і молився Апостол — Треба, щоб вона забула".
Вибрався з криївки. Вмостився біля входу, задивився у високе зоряне небо, де раз по раз, прокреслюючи небозвід, летіли й летіли на землю зорі. І гасли... О, як йому зараз хотілося змести з небес оті мерехтливі світлячки: нехай буде темно, і жодна людина не зможе відшукати іншу, жоден голос не докличиться іншого голосу. Скоро, думав Апостол, ця земля запахне великою кров'ю. А потім заридають жони, заплачуть діти, запалають поховальні вогнища. І що тут може подіяти він — учень Господа, коли люди не знають Господа, не знають милосердя. Він бачив, як численні народи подібно до сарани здіймаються з насиджених місць і, охоплені спрагою вбивати, руйнувати, палити, йдуть по чужі землі, чужі скарби. Апостол думав, як би щасливо жили люди на великій Божій землі, де для всіх є місце, для всіх сходить сонце, коли б кожна людина, де би вона не жила, почула, сприйняла першу, найголовнішу заповідь: "Не убий..."
"Не убий", — заклинав, та знав, чув, бачив: звір уже вирвався на вселенські простори й ошалів від духу людської крови і страху. Все просто, — смертельна печаль пекла душу,— усе ж зовсім просто. Люди! Люди! Прийдіть до Христа, прийміть у свою душу Христа, і звір сконає у голодних корчах.
...Прийміть у душі любов.
Була ще остання хвилина миру. Ще тільки середина ріки. Кривавий перевізник вагався. Два береги. Два народи. У вічній річці загусала стояча вода часу. Перевізник змахнув веслами.
Апостол прислухався до нічних запахів — трави, бервення, квіти, скресала прохолодна роса, дух проростання, цвітіння, буявіння входив у нього живлющою силою. Срібними переливами дзенькотіла нічна пташка, кричали сичі. Вдалині гудів Праліс — таємниче і дрімотливо. Спали діти. Апостол уже звик до цих запахів, кольорів, голосів. Але сьогодні він вчував ще й інше — всеохопний дух страху заливав довкілля дрягкою рідиною і не давав дихати. Се він, страх, породив таку нестерпну людську тишу, в якій затерпали серця, аби не пропустити час, коли примарне "щось" постане во плоті і яві. О, венеди не спали. Прислухалися до звичного "Вартуй!" — "Вартуй!", що відлунювало від земляних шанців. Шепотіли слова молитов і заклинань. Припадали до сирої землі як до своєї колиски і матері. Народ, вийшовши з храму природи, ще встигнувши набудувати рукотворних палаців і замків, ще не поділившись на "твоє" і "моє", вимірював свої багатства не кількістю пролитої крови, а кількістю пролитого поту. Що могли чужинці забрати у нього, небагатого на золото і самоцвіти? Землю? Величаву, буйну, неприборкану? Апостол Андрій похитав головою: неможливо, бо ж вона не кориться мечу і вогню — тільки мозольним добрим рукам.
Люди... Люди... Скресали сльоза в очах Апостола. Ще є час, ще можна зупинитися. Смерть безвинно убієнного — се і твоя погибель.
Перевізник змахнув веслами — збурунилися темні хвилі. Оскаженіла гладь Вічної Ріки здригнулася, вигнулася, понесла-а-ся!!, змиваючи те, що не-підвладне плинові. Майнуло стебельце дитячої руки, зойкнула юна дівчина, востаннє зблиснула золота маківка білостінного будиночка, похилилося дерево. Й усе швидше замиготіли весла кривавого перевізника. Ми вийшли з тебе йувійдемо в потік... Починався вселенський загул народів, зманених мріями про багаті райські краї, де життя бездоріжне, але сите й безклопітне.
Здригнулася земля. Апостол скинувся і поклав долоні на траву, одчайдушно впирався усім тілом, намагаючись зупинити страшний зрух, двиготіння.
Пізно...
Із високого дерев'яного хреста на зловісній горі Голгофі скрапувала і скрапувала додолу кров юного Господа. І плакав він за цими людьми, цією україною, цією землею.
І добре бачили зайди його криваві сльози і муки.
І не зупинилися...
Глава 4 КАРА
Гор бачив вогонь, що вигойдувався над Зеленою верховиною, і ґзився: проклята вовчиця!
Пояснював зверхникам вандалів, що се значить, намагався їх зрухнути: венедів можна було перелапати купами біля Венедії як куріпок. Ті відмахувалися від нього, як від надокучливого джмеля. Були впевнені у перемозі, війська прибувало з кожним днем дедалі більше. Ще ніколи такою силою не йшли вони на слов'янські землі. Та все ж треба було поспішати, тому що закінчувався запас харчів. Худобу, яку гнали за собою, майже вирізали, все менше дичини з Пралісу приносили мисливці, околиці опустіли. Розриті ями з покинутих венедами городищ і висілків часто були заповнені затруєними харчами. Дочекавшись підходу головних сил, владика вандалів Сіґурд скочив на коня і затрубив у оленячий ріг: на Венедію!
Бечак зі своїми головорубами виступав першим. До Гора приставив охоронців, ба, швидше наглядачів, аби не провалився крізь землю, як минулого разу, наказав вести найкоротшим шляхом. Гора лихоманило од нетерплячки. Він позирав на море бородатих, скуйовджених голів, на ліс списів за своєю спиною і впивався хвилиною, коли навколішки до нього виповзе Овсій з малим гадюченям Іломером і проситиме у нього милости. О-го-го! Милість царя венедів — пресвітлого вельможного Гора — дорого коштує. Немає у них таких добр, щоб її купити...
Гор твердою рукою правував коня до Ведмежого логу. Звідти торувала торгова дорога на посад. Венедійські залоги вони оминуть, з ними можна буде розправитися потім. Не посилати ж направду тисячне військо, аби викурювати жменьку бовдурів з мишиних нір. Гор потирав руки... Ненависть до свого роду з кожним днем палила дедалі більше. То вже була не лише задавнена кривда за своє невдатне владикування. Після того, як продав грекам свою доньку Орисю, став гоєм для родаків, знав, що чекає його у Венедії, якщо спробує сам-один з'явитися перед їхні очі. Він переступник. Переступив законання венедійських богів і пращурів. Значить, він змінить богів і упокорить людей. І поставить свій закон, за яким господар цього краю не пертиме рала до сьомого поту, а прийматиме почесті, славу, пошанівок, як заведено в інших племен і народів.