Побажав їм перемоги.
І вжахнувся власного благословення.
Люди ж...
Натовп рушив за вояками, проводжаючи до Пралісу. Жебоніли жіночі, дівочі голоси. Вояки, які залишилися охороняти посад, бадьорими голосами бажали повернутися з перемогою. Апостол самотинно німів біля Нав'їного жертовника, пильно його розглядав. На губах спікався гіркий усміх: он воно що...
— Здогадався, Гостю? — вчулося старече ледь чутне шевеління. — За стільки літ венеди і додуматися не могли, яким то побитом Велика Мати знає всі їхні таємниці, яким робом вона падає їм як сніг на голову, коли вони найменше сподіваються...
Стара жінка сиділа, притулившись спиною до дуба-нелиня. Видно було по її розслабленій постаті, що не вперше їй відпочивати під склепінням тисячолітнього старука, позираючи на неспокійний людський світ чіпким яструбиним зором, і дослухатися вигостреним слухом до звуків людського життя.
— Здогадався... — Апостол підступив ближче, опустився на траву. — Я давно відчував твою присутність під час своїх проповідей. Ти, Росинко, хотіла про щось мене запитати?
— Росинко... — шевеління стончувалося. — Я вже давно забула своє діточе ім'я... І ти забудь, Гостю...
Голос шелестів висхлою мервою.
— Втомилася? — співчутливо запитав її Апостол. — Потерпи ще трохи. Спочинок уже близько.
То була єдина розрада, яку він міг дати цій зболеній стародавній істоті.
Вона згідно кивнула пташиним дзьобом.
— Слава Богу. — схлипнула, заплющуючи очі. — Я так довго жила. Маленькою тікала від людей, бо хотіла жити. От мене й покарано таким безкінечним колом. Не знаю, чи утікала б я від жертовного вогню, якби знала, що мене чекає...
...Колись вони мали зустрітися — Апостол і Велика Мати. Апостол Андрій сердився:
— Пощо морочиш людей своїми вимислами, богами, духами, ідолиськами? Ти ж знала і знаєш істину.
— Не все просто, Гостю, — заклацала вовчим намистом. — Звісно ж, я знала, що на небі і на землі Бог один — від нього життя, краса, світло. А ти мислиш, венеди також цього не знають? У цього племені своя важка і довга дорога у віках, і в нього також були мудрі поводирі і пророки... А я... Хто багато страждав і багато любив, не може цього не знати. Я ж любила цю землю і страждала від них та за них — своїх то мудрих, то безтямних дітей, — задивилася в далечінь морхлим зором. — Я лише хотіла, але не змогла відібрати від них осі злі дерев'яні цяцьки, — вона щосили стукнула костуром по виряченій пащі ідола Наві і погрозила карлючкуватим пальцем Чорнобогові. — А яке може бути зло від того, що венеди складуть осанну землі, сонцю, небу — Господь багатоликий, безмежний... І віра наша — не віра язичників, про яких ти стільки розповідав. Через неї ми не лише молимося, чинимо треби, а й розмовляємо з Богом, думаємо, любимо, творимо. Так ми ростемо, Гостю. Якщо заснуть наші сонячні боги — засне наша сила і дух. Не стане народу...
— Ти і зараз у це віриш?
— Звісно, Гостю... — вона надовго замовкла. — Страхаюся лише, що чорнобоги, яких сотворив венедійський страх, їхні ідоли — мертві деревини змагаються з людьми і воюють з Богом. Воно завжди так було, але зараз вони вбиваються в пір'я. Людський страх, озлоба, ненависть дають їм сили. Та усе ж венеди таки повинні побачити повний страх, аби його позбутися. І повне зло...
— А ти живитимеш їх своїми чудесами?..
— О, Гостю, та я хотіла, аби мене боялися, тому що часто тільки так можна спинити розбій і ворохбу. Відаєш сам — нешвидко нарід світліє серцем, тяжко росте головою. Сьогодні ти се уздрів. А що буде завтра?..
— Що є уже нині? — задивився на летючу зірку, яка черкнула по небозводу. — Нині венедійською землею пішов Спаситель, Той, який всі людські муки і гріхи взяв на себе. Ця земля, цей нарід буде порятовано.
— А від них? Від моїх венедів, мого народу щось буде залежати? Моєму роду щось буде улягати? А я? Хто я перед лицем Твого Господа?
— Все — Він. Усе від Нього. Небо і вогонь, земля і люди. А ти... Сама відаєш — твій дух чинитиме криваві оргії на цій землі і після твоєї смерти. За твоєю подобизною витешуть венеди дерев'яну ляльку і чинитимуть криваву тризну. Ніхто і не згадає, що не любила ти людської крови, перекорів, зла. Та вони і не зрозуміли тебе, Велика Мати, — назвав звичним у венедів її ім'ям. — Вони тільки знають, що страшна ти була при житті, і боятимуться тебе і після твоєї смерти.
— Значить, все було даремно?..
— Господь розсудить. Для Нього немає нічого таємного. Він бачить і твою гординю, і людей, яких вигубила, і дітей, яких нині порятувала. Тільки в Його власті дати тобі вічне заспокоєння. Я ж бо ні судити тебе, ані прощати не можу. Я буду молитися за спасіння твоєї душі.
— Не треба, Гостю! Вірою ми рівні. Не дитиною нерозумною вибирала я собі долю. Твій Господь пішов на смерть заради всіх людей, я ж пішла заради них хай не на вічне, але задовге життя для смертної істоти. Таке життя непідсильне людині. А я ж мусіла жити... Є правда у твоїх словах, але то не вся правда, я ж бо ще жива, є в мене ще дрібка часу. На цьому капищі ще однієї страшної ляльки не буде. Ти ж бо, либонь, зауважив, що у Великої Матері виросли великі діти...
Людський лемент голоснішав. Венеди поверталися після проводів до посаду. Скоро вони будуть тут. Йому треба йти: прощай, Велика Мати...
Був незадоволений. Багато залишилося недомовленим. Не сказав найголовнішого. Чи буде у них ще час? Чи буде? Пробирався до дитячої криївки венедійськими садами, засіяними солом'яними або виплетеними з лози куренями. Венеди у свої маленькі оселі не могли прийняти стільки прибульців. Вузенькою стежиною вийшов до криївки.
Літня спека оспала, надворі було прохолодно, але у земляному сховку було душно від розпалених дитячих тіл. У закутку блимав світлячок, над непритомною Гориславою клопоталася Марія, вона прикладала мокрого рушника до лоба виснаженої, худої жінки.
— Так до пам'яті і не приходила, — стривожено звернулася до Апостола, — марить, кличе дітей.
— Хто вона?
— Нещастя людське. Жила з бортничами, якісь розбійники з Пралісу поглумилися. Прибилася до Венедії. Коли понесла, — хотіла втопитися. І від дітей спершу відмовлялася. Але потроху звикла, полюбила. Мати ж...