Геть сполотнілий Овсій витирав спітнілого лоба.
— Бий на сполох, володарю, — заговорив першим сивобровий Ведмідь — за законанням венедійських старшин, наступник стола Світозара. — Скликай венедів на віче. Треба палити сторожові вогні на валах і вежах.
— Ні! — Іломер понад силу видушував з себе слова. — Я ще не все сказав. Там у їхньому логові я бачив, як полонянки, я упізнав їх — дівчата з висілку золотарів, — так от, молоді венедки на собі тягали возика, на котрому сидів їхній зверхник. Він шмагав наших дівчат батогом, яко волів...
Ковтнув слину:
— Володарю! Володарю нашої україни! Не сполошні вогні має пускати нині Венедія, се нічого не дасть. Венедія мусить запалити вогнище Великої Матері, скликати до себе не тільки воїв, ратників, а увесь венедійський нарід, старих і малих, жінок і немочних — усіх. Тільки за нашими валами можна сподіватися оберегтися від лиходіїв, всі інші наші стійбища не укріплені, ворог такою силою їх змете. Біда велика, тож мусимо в такі часи бути всі купно. І тільки так ми зможемо вистояти.
Вогнище Великої Матері... Родове вогнище...
Ще ні разу за всі літа Венедії не спалахував Великий вогонь на Зеленій верховині. Отже, прийшла крайня біда.
Овсій вжахнувся, запручався:
— Який ти швидкий на раду, начільнику. Ми зібрали урожай, наповнили наші засіки та обори, підготувалися до приходу Сніжани. Якщо злетиться весь нарід, всі наші припаси підуть за димом. Як зимуватимемо?
Питання...
Мовчки кусали вуса венедійські старшини, перезиралися. В руках Іломера з гучним тріском зламалася стріла, прошепотів тихо, сумовито:
— Про що мислите, венеди? Своїх добр шкода? Як зимуватимемо... А подумали, чи житимемо? Не втратити б більше. Немає в нас іншого виходу, бо йде сила на нас всім силам сила. Скликай, володарю, всі роди і племена під свою руку! Не зробиш ти, я сам піду на переступ супроти твого рішення і дам знак Великій Матері. Я сказав все!
Овсія начебто й не зачепили бунтівливі слова молодого ватага. На могутньому лобі кривава роса од дум. Не про володарський стіл мовилося, не про те, хто перетягне його до себе... Не той час, аби про марне.
— Буде так, — відітхнув важко. — От лише як дати знак Великій Матері? Дорога на Зелену верховину неблизька. Стратимо час.
Всі глянули у бік гори, яка синюватою димаркою курілася в небо.
— То мій клопіт, — здвигнувся за двері молодий ватаг. Надворі скипали хвилі людських голосів. Страшна віда
перуном облетіла посад. Бевкав мідний Пан, подзеленькували мечі, іржали коні, приведені з загону. Перед молодим начільником розступилися. Він швидкою ходою подався до венедійського святилища. Небавом з підніжжя дерев'яного ідола Ясновида підняв золотого щита Венедії з карбованим сонячним знаком — священний оберіг племені. Вийшов з-під зеленого склепіння Священного дуба, звів голову, примружився, підняв щита, на якого враз усією своєю вагою упало сонце, круг сліпуче сяйнув, вогняна лисичка, здвигнувши золотим хвостом, пригнулася, напружилася і враз стрибнула на високу гору, що мріла вдалині. У гніздовищі Великої Матері засвітилися ледь видимі цяточки, заворушилися веселими різнобарвними сполохами. Всі затамували подих, видивляючись знаку од відьми.
— Горить! — почав наростати шум. — Горить Великий вогонь! Во-о-о-го-го-онь!!!
Здавалося, вся Зелена верховина злетіла до сонця, лизнула його сліпучим язиком. Вогонь спалахнув раптово, нараз, вогняним багатоголовим змієм буцнувся в небеса, завирував, закурівся темними клубнями диму. Подала свій голос Велика Мати, покликала своїх дітей до родового гніздів'я. Ближні і дальні роди з висілків, займанок, городищ і посадів. З пасовищ, полів і лук, з високих теремів і землянок, хиж та куренів, із берегів Рай-ріки, маленької Росі, Прип'яті, із Пралісу — всіх людей Слова з венедійської україни. Всі, хто побачив цей високий вогонь, знав, що прийшла найбільша біда, що сам Чорнобог виповз зі своєї засідки в оточенні усіх своїх темних служок і попідруч з страшною Мораною суне словенською землею. Матері хапали на руки немовлят, юнаки й можі здіймали зі стін мечі, сулиці, пращі, стріли, луки, підлітки — кам'яні сокири і серпи, дівчата — вила та заступи. Заревіли череди корів, заіржали кінські табуни, замекали овечі стада, рушаючи в неблизьку дорогу під грізними окриками погоничів. Нашвидкуруч вкидали у вози їстівні припаси, лаштували лантухи з домашнім реманентом, знімали з насиджених місць дерев'яних ідолів. Кожен загортав у шматинку жменьку рідної землі, кожен в останню мить низько вклонився матері-годувальниці.
Не було часу на молитви, на треби, на довге прощання. Перші валки під охороною рушали по втоптаному торговими людьми шляху і швидко зникали у лісових хащах. Аби потім розсипатися безліччю ручаїв і маленьких людських рік і попливти назад, до спільного жерела — на Великий вогонь, до стольного осіддя усіх венедів, до загибелі або порятунку. Володар на всіх дорогах виставив свої чати. Худобу збивали докупи і відправляли на маленькі острови Рай-ріки, ховали у загонах серед боліт. Таку силу худоби Венедія прогодувати не могла, та й розмістити її було ніде. Готували місця для прийому людей. Посад перетворився на військовий стан, наїжачений списами, розцвічений вогнищами. Разом з валками з ближніх виселок прийшли і перші звістки. Вандали повзли землею, скрадаючись, раптово нападаючи на маленькі поселення і вирізаючи усіх до ноги. Полонили мало. Навіть жінок після глумління рубали на шматки. Ніхто, крім Іломера, не бачив в очу живих супостатів. Чотники, яких молодий начільник послав на розвідини, не повернулися. Перешіптувалися, що то потвори з собачими головами і ведмежими лапами. Одне слово — песиголовці. Овсій усіх привітно зустрічав, вислуховував, найгірші розмисли справджувалися. Без доброго провідника таті не змогли би непомітно наблизитися до слов'янських селитьб, ніхто з потерпілих навіть не зміг підняти меча чи бодай подати сигнал тривоги. Здебільшого нападали поночі, зненацька. Володар стискав кулаки і шепотів найгірші прокляття тому, хто колись був його рідним братом.
Горіло Велике вогнище. Вночі воно було подібне до велетенського червленого птаха, який бився об Верховину розпростореними крильми. У ньому була прихована грізна таїна, бо де ж взяти стільки хмизу, щоб впродовж такого довгого часу підтримувати таке багаття. Тільки Іломер здогадувався, що відьма відвалила всередині печери міцно припасованого каменя і безколірний удушливий Нав'їн подих поповз кам'яною ложбинкою, зацвівши на Зеленій верховині вогняною квіткою. Все ж з тривогою позирав у далечінь: як там Велика Матір? Що з нею?