— Ось він — справжній Чорнобог, — прозрівав Іломер.
Ось кого насправді треба страхатися, бо чорною гадиною заповзе отака почвара до людського гніздів'я, і ніякими молитвами, жертвами, ніякими словами її не вгамувати.
Припавши вухом до отвору, прислухався.
Гор розмовляв зі своїми співбесідниками через толковинина:
— Ніхто краще за мене не знає засідок і вільних переходів через ліс. Володар не раз радився зі мною, де ліпше поставити сторожові вежі і виставляти чати. Отож і кажу ще раз: далі нині йти нічого. Можна натрапити на кінні венедійські дозори. А тут ще безпечно. Сюди, наскільки мені відомо, венеди не надто потикаються. Звідсіля, ось з цієї галяви, можна починати приступ посаду, змітаючи на своєму шляху усі заслони. Головне, не дати спалахнути вогням на сторожових вежах. Їх треба підрізати насамперед: тихо, непомітно. Треба думати як.
Товстий черевань, закинувши волохаті лапи у густу траву, вгризався в печене оленяче стегно, поплямкував. Здавалося, що не слухає мовця, та на останніх словах різко відхилився і виплюнув обглодану кістку просто в пику довготелесого Гора.
— Вежі... — зареготав і зловісно поплескав по плечу. — Що тут думати? Які порубаємо, а котрі нехай собі горять разом з йолопами, що на них. Їм не утриматися супроти нашої сили. Хвиля за хвилею пливуть вандали на цю землю. Не лише твою Венедію, — усі городища, весь цей край пустимо за вітром.
Гор сіпнувся.
Черевань знову зареготав:
— Не журися, робе, отримаєш, чого просиш. Дам я під твою руку цих нікчемних людців. Будуть замість хортів. Поганяй ними, якщо хочеш. І Венедію забирай під свою владу, та... тільки після того, як там побуваю я зі своїм військом.
Чорнобородий товстун лиховісно по-звіриному завив, а у проміжках між завиванням його зуби вгризалися у печеню, що скрапувала жиром на волохаті груди.
Перегодом ще раз глянув на звеселілого Гора, що улесливо заглядав йому у вічі:
— Гляди, робе, не здумай щось вчворити, як нещодавно! — смикнув за товсту мотузку на поясі, Гор зарив носом просто у палаючу головешку багаття. Заскавучав, по-собачому відповзав. Коли підвів голову, на носі вибулькнув червонястий пухир. Бечак реготав.
В Іломера напнулися жили: ось вони сидять, їх кількоро десятків, та вони не знають Пралісу, стрілами їх можна всіх перекосити. Якщо Гора... Якщо насамперед Гора... Поки той не натворив ще більшого лиха.
Хай самому згинути, але убити татя. Іломер звивався у дуплі і скрипів зубами.
Врешті, не витримавши, обережно відвів гілля тернового куща і, ледь висунувшись із своєї криївки, напнув лука, наводячи стрілу на довготелесого чоловіка, який ласо поцмокував, смакуючи майбутню удачу, що ось-ось мала нарешті спасти на його голову.
Дупло було широким, стояв, розкрісливши ноги, стріла ледь бриніла у тятиві. Напинав лука і відпускав. Не страх смерти зупиняв його. Не страх...
Чужаки позводилися, погладжували набехтані животи, голосно ригали. Товстун свиснув. З хащ вилетіли прислужники, тягнучи за вуздечки коней. Товстун рикнув, за мить всі уже були на своїх сідалах, один за одним вислизали назад у темінь. Найдовше бовваніла перед очима Іломера спина Гора: убий! Убий татя! Ціпив зуби.
Багаття дотлівало. Червоні спалахи вилизували довкілля кривавими вовчими язиками. Скрадаючись, вислизнув Іломер з ясенової криївки, шмигнув у зарості горішника, за яким випасався його Вогник. Коня знайшов злитого з тінню всохлого дерева. Напруженого, готового до миттєвої втечі, але зі спінених губ не вилітало ані звуку.
— Мудрий мій друже, — вдячно шепотів йому на вухо Іломер, забираючись на спину, — спасибі, братику, що не підвів мене.
Рушив у тому ж напрямку, куди зникли пришельці.
Йшов по гострому запаху поту, власне, сам Вогник безпомильно вибирав дорогу, якимось побитом здогадавшись, чого хоче його стривожений господар. Іломер пікся: скільки ж їх? Де їхнє стійбище? Стосовно замірів сумнівів уже не було: йдуть на Венедію.
Сонце уже високо стояло вгорі, коли юнак вийшов до стрімких кам'янистих скель. Відпустивши коня, ящіркою поповз до ледь видимої ущелини. Звісив голову, відсахнувся: море людських голів. Вся западина між скелями заповнена чужинським військом...
Іломер мчав, не вибираючи дороги, через ліс навпростець. Кінь, аби передихнути, переходив на стрімку рись і знову мчав летючим галопом. Його не треба було підганяти, і все ж Іломер раз по раз скрикував: "Швидше, швидше, Вогнику. Любий, дорогий, Вогнику, рятуй, брате!" З коня увсібіч розліталися клоччя піни. Вершник і кінь стончилися у випущену з тятиви стрілу. За пару годин їх перехопила перша венедійська чата. Коротко, різко віддав накази, припиняючи розпити. Шестеро вояків помчали навспак, слідами Іломера, на розвідини. Іломер пустив коня напустом на Венедію.
Увірвавшись у посад, кинув вуздечку переполоханій Ярині:
— Походи з ним, кінь розпарений, тільки води не давай, остуди потихеньку. — Ярина тільки зиркнула, без вагань підступила до велетенського змиленого скакуна.
Вихором влетів Іломер до терема володаря:
— Біда, Овсію. Неміряна сила йде на Венедію. Володар скочив, лице заливала блідість:
— Хто?
— Давні знайомі — вандали. Досі вони проривалися до нас невеликими загонами, але нині... Велика оружна сила суне на нашу землю, велика і страшна. Немає в наших числів'ях слова для них...
Іломер по-юначому швидко залопотів про те, що уздрів з дупла та в ущелині, але, оговтавшись, повів мову повільно, не пропускаючи жодної дрібниці. Тільки руки видавали його хвилювання. Руки крутили стрілу, що не убила Гора.
Скоро світлиця наповнилася венедійськими старшинами, всі ж бо зауважили, як молодий ватаг влетів у посад. Уважно слухали, хмурніли. Овсій все ще на щось сподівався:
— А може, їх шлях не на Венедію?
Запитання провисло у важкій тиші. Іломер глипнув спідлоба:
— Ще раз кажу усім, а ви почуйте: йдуть супостати на нас, і веде їх відступник нашого роду і нашої землі. Він знає, де знаходяться наші застави, залоги, він омине ложні стежі, що ведуть до боліт чи до западні. Своїми вухами я чув, як він похвалявся.
Не називав ім'я Гора, всі знали чому: аби не посіяти словом лиходійство, не продовжити йому життя. Однині жодна мати не назве цим іменем свого сина. Забудеться воно, всохне трава, що мала нещастя носити це наймення, забудеться ускок, котрий його носив, і тільки в серцях та у віках відлунюватиме при лихій годині: горе... горе... горе...