А Клайд надто добре пам'ятав правила, щодо яких попереджав його Гілберт. До цього часу, суворо додержуючись їх, Клайд поводився так, ніби не помічав дівчат і жодній з них не давав переваги, але тепер, коли з'явилася Роберта, він часто, сам майже не помічаючи цього, підходив до її столу і дивився, як швидко й спритно вона працює. Як він і сподівався, вона була здібною, тямущою робітницею, дуже* швидко, без будь-яких порад і настанов, сама зрозуміла всі хитрощі та способи роботи і почала заробляти не менше від інших— п'ятнадцять доларів на тиждень. І по ній завжди було видно, що робота тут для неї — втіха, щастя і що її радує найменший знак уваги Клайда.
Вона здавалася йому витонченою, зовсім не схожою на' інших, і він ще з більшим здивуванням помітив в її поведінці спалахи своєрідної веселості, не тільки емоціональної, але й на особливий, поетичний лад навіть чуттєвої. Незважаючи на свою стриманість, вона дружила з дівчатами-іммігрантками, хоч вони були мало схожі на неї, і, очевидно, чудово знаходила з ними спільну мову. Прислухаючись до її розмов про роботу з Леною Шлікт, Одою Петканас, Ан-желіною Пітті та іншими дівчатами, які швидко почали заговорювати з нею, він вирішив, що вона не така вже сувора і зарозуміла, як інші американки. Та й вони, видно, ставилися до неї з пошаною.
Якось під час полудневої перерви, повернувшись раніше, ніж звичайно, він побачив, що Роберта, кілька дівчат-іммігранток і чотири американки оточили польку Марію, одну з найвеселіших і грубих робітниць; Марія досить голосно розповідала, що один хлопець, з яким вона познайомилася напередодні, подарував їй бісерну сумочку і зробив це з певною метою.
— Він хоче, щоб я взяла цю штуку і стала його любкою, — хвастовито оголосила вона', розмахуючи сумочкою перед очима зацікавлених слухачок. — Треба про це подумати. А гарненька сумочка, вірно? — Вона підняла її і повертіла в усі боки, потім додала задирливо, з удаваною серйозністю, махнувши сумочкою в бік Робер-ти: — Як мені бути, скажи? Взяти сумку і стати його любкою чи віддати її назад? Мені страшенно подобається ця сумка, їй-богу!
Клайд сподівався, що, відповідно до правил, в яких її виховували, Роберта обуриться. Аж ніяк! Судячи з її обличчя, вона щиро тішилася всім цим.
— Усе залежить від того, чи гарний він, Маріє,— відповіла вона, весело посміхаючись. — Якщо він уже дуже славний, я б трошки поводила його за носа, а поки що потримала б сумочку в себе.
— Але він не хоче ждати, — лукаво заявила Марія, явно усвідомлюючи всю гострість ситуації (при цьому вона підморгнула Клайдові, який підійшов ближче). — Я повинна віддати йому сумочку, або сьогодні ж стати його любкою, а сама' я ніколи не зможу купити таку шикарну сумку! — Вона з лукавим і пустотливим виглядом дивилася на сумочку, кумедно зморщивши ніс. — Як же мені бути?
"Мабуть, це занадто для такої скромної провінціалки, як міс Олден. Це їй не сподобається", подумав Клайд.
Але він переконався, що Роберта була на висоті: вона прикинулася стривоженою.
— О, в тебе страшенно важке становище, — сказала вона. — Не уявляю, що ти робитимеш.
Вона широко розплющила очі і удала, що глибоко замислилась над розв'язанням Маріїного питання. Клайд бачив, що вона тільки грає, але грає чудово.
І тут кучерява голландка Лена заявила:
— Їй-богу, я візьму сумку і хлопця теж, якщо він тобі не потрібний. Де його знайти? У мене зараз немає милого.
Вона простягнула руку, наче збираючись узяти в Марії сумочку; та поквапно відступила, і майже всі дівчата, які були в кімнаті і від щирого серця тішилися з цього грубого жарту, завищали від захвату. Навіть Роберта голосно засміялася, — і Клайдові це було приємно: йому подобався грубий гумор, поки обмежувалося невинною забавкою.
Коли пролунав гудок і в сусідньому приміщенні загули сотні швейних машин, він почув, як Роберта сказала*
— Мабуть, ти кажеш правду, Лено. Хорошу людину зустрічаєш не кожного дня.
Її блакитні очі блищали, спокусливі губи розкрилися широкою посмішкою. Клайд розумів, що вона піддразнює і жартує, а не каже всерйоз, але відчував також, що вона не така обмежена, як він побоювався. Вона була й людяною, і веселою, і поблажливою, і добродушною, і явно мала гостре почуття гумору. І хоч вона бідно одягнена і ходить усе в тому самому коричневому капелюшку і синьому платті, які були на ній у першій день її приходу на роботу, вона найвродливіша серед усіх робітниць. І їй не треба фарбувати губи й щоки, як це роблять дівчата-імміграктки, чиї обличчя іноді подібні до розмальованих пряників. А які гарні її руки і шия, повні й витончені, і з якою грацією і захватом вона працює, немовби це дас їй справжнє задоволення. Від напруженої роботи в найжаркіші години у неї на верхній губі, на лобі і на підборідді виступають краплини поту; припинивши на хвилину роботу, вона витирає їх хустиною, а Клайдові здається, що вони, як перлини, роблять її ще чарівнішою.
Це були для Клайда дивні дні. Знову — і в таких умовах, що він цілі дні міг бути поблизу неї — в його життя увійшла дівчина, про яку він думав, якою захоплювався і до якої поступово став линути з усією пристрастю, на яку був здатний, — як линув колись до Гортензії Брігс, але з приємнішим почуттям, бо він бачив, що Роберта набагато простіша, добріша і порядніша. І хоч перший час вона досить довго була (або прикидалася) цілком байдужою і наче не помічала його, насправді все це з самого початку було неправдою. Вона просто не знала, як їй треба поводитись. Він мав вродливе обличчя і гарні руки, м'яке темне волосся, сумні й піжні чорні очі. Він був привабливий — навіть дуже! Справжній красунь, здавалося їй.
Якось до відділу зайшов Гілберт Гріфітс і заговорив про щось з Клайдом, — і тому Роберта вирішила, що Клайд набагато заможніший і має краще становище в суспільстві, ніж раніше вважала. До того ж у цю хвилину її сусідка Лена Шлікт, нахилившись до неї, сказала:
— Це містер Гілберт Гріфітс. Уся ця фабрика належить його батькові, а кажуть, що після батькової смерті все перейде до нього. Вони двоюрідні брати, — додала вона, кивнувши в бік Клайда. — Дуже схожі, правда?