В Шатілі на покрівлі хати
Стоїть юрба жінок, дівчат;
Іде Алуду зустрічати
З племінником укупі брат.
Зібралося багато люду,
Спішать дізнатися новин,
Кричать, вітаючи Алуду:
"Прославився і нині він!"
Старий Ушіша добрі вісті
Почуть од лицаря схотів,-
Алуда мусить розповісти,
Як він вовків гілгойських бив.
"Я, рушивши звідсіль, Ушішо,
На слід потрапить скоро зміг,
Погнав свого коня бистріше
І на тропі побачив їх.
Удвох були. Щоб вбить харциза,
Рушницю я дістав свою.
Мав серце, видно, із заліза
Муцал, хай буде він в раю!.."
"От забрехався! Де це видно,
Щоб кіста допустили в рай?"
"Геройство я ціную гідно,
Його шануй і поважай!
Стріляв я тричі у Муцала,
Звалився він на третій раз,
Коли та куля продзижчала,
Що серце розтерзала враз.
Він рану запихав травою,-
Не врятували соки трав.
Він до кіпця під час двобою
Мене псявірою взивав...
Ех, ми прихильні лиш до себе,
Мовляв,— обранці ми одні,
Ми спасемось, а інших треба
Пекти в пекельному вогні.
Сини господні8 краще знають,
Хто порятунку годен з нас,
Оті, що бога споминають,
Хіба правдиві повсякчас?
Я, вбивши, пожалів Муцала
І руку відрубать не зміг.
Душа мені забороняла
Таке вчинити, далебіг.
Нехай би слава й менша стала,
Послухайся порад моїх".
Мов дика слива, скиснув зразу
Гурт молодих заводіяк
І, виявляючи відразу,
Алуді злісно змовив так:
"Бодай би ти помер, ледащо,
Ніж отаке брехати нам.
Знімай меча! Його ти краще
За ткацьку снасть віддай бабам,
Хай на щиті нитки сотають,
Рушниця править за дрючок,
Твої пістолі хай кружляють
Замісто веретен в жінок!
Кістина, певне, ти злякався,
Став полохливий, як жінки.
Навіщо ж за харцизом гнався?
Забив і не відсік руки!"
Всі одвернулись від Алуди,
Аж потемнішав їхній зір,
І стали повертатись люди
До хат своїх на схилах гір.
Тепер ім'я Кателаурі
Лише гнівить юрбу лиху.
Алуда сам у скрусі хмурій
Стоять лишився на шляху.
Ось Міндія в Шатіль простує,
Коня баского женучи.
Узором мідним сяє збруя,
При боці — меч, щит — на плечі.
Тримає списа витязь гожий,
Він кістів з двадцять вбив в боях.
До оленя рудого схожий
Був кінь, що мчав його на шлях.
Він зупинився поміж люду,
Почав із ними говорить;
Почувши, як кленуть Алуду,
Нахмурився сердито вмить:
"Ці балачки, цей глум з людини
Безтямні язики ведуть.
Хай ворог ваш так швидко гине,
Як я прознаю справи суть.
Візьму харчів з собою трохи,
Турбот нікому не завдам,-
В горах не зіб'юся з дороги,
Бо всі шляхи розвідав сам.
Ще в небі сятимуть сузір'я,
Як Міндія прибуде знов..." —
Пустив коня і за узгір'я
Помчав, як вітер, стрімголов.
ІІІ
Стемніло. Ручаї буркочуть:
"Нас ніч киреєю вкрива".
Це час, коли зірки мигочуть,
Росою мерехтить трава.
Це час, коли пісні заводять
Померлі, встаючи з могил,
І деви9 по верхів'ях бродять,
З вершин спускаючись на діл,
А люди до хатин ввіходять
Спочинути, набратись сил.
"Хоч трохи попоїж!" — Алуду
Благають мати і сестра.
"Ні, мамо, їсти я не буду,
Пригнічує мене жура.
Я бачив сон: немов на тризні
Сиджу десь перед мертвяком.
Навколо нас хевсури грізні
Сидять нахмуреним гуртком.
Вони, не криючи загрози,
Збиралися іти в похід,
А я ридав, ронив я сльози,
Як за звичаєм нашим слід.
Я думав про похід так само,
Вже вирушати час настав.
Хтось підійшов до мене прямо,
Мені до рук киндажала вклав.
Я глянув і впізнав Муцала.
Він зброю зодягнув свою,
На грудях в нього рана зяла,
Що я завдав йому в бою.
Цілющі зела, сірі трави
У рану встромлені були.
Стояв, як скеля, величаво,
І марні сльози не текли.
"Я хочу і не можу вмерти.
Забий мене!— так він прорік.-
На світі залишайсь тепер ти,
А я піду звідсіль навік.
Коли, хевсури, ви війною
Насититесь кінець кінцем?"
Я сів... Стоїть переді мною
Тарілка із людським м'ясцем.
Я їв його, хоча жахали
Мене ці рештки, ці кістки.
"Що я роблю, гидкий, зухвалий?"
Казав до себе невтямки.
"Ти їж удосталь! Не гидуй ти! —
До мене, чую, хтось кричить.-
Ви ще Алуду погодуйте,
М'ясної юшки покладіть!"
Ще вляли юшки та підливи
З жмутками вусів і борід...
Так змучив сон оцей жахливий,
Що цілий світ мені огид".
IV
Світає. Поповзли тумани,
Забагровіли гір шпилі,
По стежках рушили селяни,
Народ прокинувся в селі.
Вже й грифи полювать злітають,
Оглянувши весь круговид,
Хоч хмари крилами черкають,
Не зостається в небі слід.
Хто там крізь прірви й кучугури
На скакуні верстає путь?
"Це Міндія!— кричать хевсури.-
Вернувся ти, щасливий будь!"
Почуть новини кожен прагне:
"Що ти побачив? Що знайшов?"
"Ваш розум ваше серце тягне,-
Коли кипить юнацька кров,
Тоді рубає всіх сокира,
Дарма, чи винен хтось, чи ні,
І будь-якого чужовіра
Тоді забити ви ладні.
Хай з людським серцем розум буде
Нарівно в згоді, як брати!
Нема брехні в словах Алуди,
Я можу в цьому присягти.
Не вірите? Ось перед вами
Кістина зрубана рука.
Отож пильнуйте за словами,
Не розпускайте язика.
Героя не ганьбіть в облуді,
Мовляв, такий він і сякий".
Він руку віддає Алуді:
"Візьми і до стіни прибий!"
"Коли б я хтів забрать цю руку,
Тоді я сам би відрубав.
Недобру річ, погану штуку
Ти, Міндіє, тепер утяв.
Що я з рукою оцією
Зроблю? Чи вийде з неї щит?
Чи я гребтиму сіно нею,
Чи поле жатиму взаміт?
Це — п'ясть сміливої людини.
Назад її ти поклади
І тут не гайся ні хвилини,
Щоб не діждатися біди.
Хевсури люті на Алуду?
Чому? Хіба завдав їм мук?
Я бити ворогів ще буду,
Та не рубатиму їх рук".
"Закон наш каже кістів бити
І відтинати руки в них".
"Ох, це закон несамовитий,
Бо він велить вчиняти гріх".