Юнак усміхнувся. Ніколи не думав, що життя чабана буде таким важливим.
— На все добре, — сказав Алхімік.
— На все добре, — відгукнувся юнак.
Він уже дві з половиною години їхав пустелею, слухаючи уважно власне серце. Саме воно мало йому підказати, де захований скарб.
"Де серце, там і скарб", — казав йому Алхімік.
Але серце говорило зовсім про інше. Воно гордо розповідало про пастушка, котрий покинув своїх овець, щоб здійснити сон, який йому двічі снився. Вело мову про Особисту Леґенду й про тих чоловіків, які колись вирушали на пошуки далеких країв і чарівних красунь. Описувало мандри, відкриття й великі переміни.
Він почав підійматися на високу дюну. Раптом серце прошепотіло: "Там, де заридаєш, буду я. Там твій скарб".
Юнак поволі вибирався на дюну. У зоряному небі знову з'явився повен місяць; відтоді, як він покинув оазу, минуло тридцять днів. Місячне сяйво творило в дюнах гру тіней, і пустеля стала хвилястим морем; це нагадало юнакові той день, коли, відпустивши віжки коня, він подав Алхімікові знак, якого той чекав. Місяць висвітлював пустельну тишу й постать мандрівника, котрий шукає скарб.
Коли він сягнув вершечка дюни, серце закалатало. Осяяні місячним світлом і білістю пісків, перед ним постали урочисті й величаві Піраміди Єгипту.
Юнак впав навколішки і заридав. Він дякував Богові за віру в свою Леґенду, за зустрічі з королем, торговцем, англійцем та алхіміком. І перш за все — за зустріч із жінкою пустелі, яка сказала, що Любов ніколи не розлучить чоловіка з його Леґендою.
З висоти Пірамід на юнака дивилися віки. Якщо він схоче, може тепер вернутися в оазу, до Фатіми, й вести там життя простого чабана. Адже й Алхімік живе в пустелі, хоча й розуміє Мову Світу і знає, як робити золото зі свинцю. Не мусить нікому показувати своє мистецтво і своє знання. Дорогою до Леґенди він пізнав усе необхідне й пережив усе, про що лиш міг мріяти.
Але скарб тут, поруч, і жодна праця не є завершеною, доки не досягнуто мети. Тут, на цій дюні, він ридав. Юнак опустив очі й побачив, що там, де падали сльози, повзе жук скарабей. Він уже знав, що в Єгипті скарабеї вважаються символами Бога.
Ще один знак! Юнак почав копати, пригадавши торговця кришталем. Ніхто не зміг би збудувати Піраміду на власному подвір'ї, навіть якби складав каміння ціле життя.
Всю ніч юнак копав у зазначеному місці, проте нічого не знайшов. З висоти Пірамід на нього мовчки дивилися віки. Але він не спинявся. Копав і копав, змагаючися з вітром, який вперто заносив піском вириту яму. Мав обдерті й потомлені руки, але вірив своєму серцю. А воно казало копати там, де впали сльози.
Раптом, витягаючи з ями зайве каміння, юнак почув кроки. До нього наблизились якісь люди. Вони стояли спинами до місяця, тому юнак не бачив ані їхніх очей, ні облич.
— Що ти тут робиш? — запитала одна з постатей.
Юнак нічого не відповів. Але відчув страх — адже поруч був його скарб.
— Ми біженці, і нам потрібні гроші, — мовила інша постать. — Що ти тут ховаєш?
— Нічого не ховаю, — відповів юнак.
Але один з них ухопив його й витягнув з ями. Інший, переривши його торби, знайшов там шматок золота.
— Тут золото, — сказав він.
Місяць освітив обличчя араба, який його схопив, і в очах араба юнак побачив смерть.
— Мабуть, він заховав тут решту золота!
Вони примусили юнака копати далі. Він копав, але там не було нічого. Тоді вони почали його бити. Били аж до перших променів сонця. Одежа юнака була пошматована, й він відчув наближення смерті.
"Навіщо тобі гроші, якщо маєш померти? Гроші рідко коли рятують від смерті", — казав Алхімік. Врешті юнак заволав:
— Я шукаю скарб! — І, хоч вуста в нього були розпухлі й закривавлені, розповів нападникам про те, що йому двічі приснився скарб, захований біля Пірамід Єгипту.
Чоловік, який, схоже, був ватажком, довго мовчав. Тоді звелів:
— Облиште. Нічого в нього немає. Він, мабуть, украв це золото.
Юнак непритомно впав на пісок.
— Ходімо, — звелів ватажок напарникам. А юнакові сказав:
— Ти не помреш. Будеш жити й навчишся, що не можна бути таким дурнем. Два роки тому, на цьому самому місці, мені також приснився двічі один сон. Мені снилося, що я маю помандрувати до Іспанії й знайти там у полі зруйновану церкву, де зупиняються на ніч чабани зі своїми вівцями. Там був платан, який проростав у захристії, й під корінням цього платана я мав би знайти захований скарб. Але не такий я дурний, щоб пертися через цілу пустелю заради снів.
І він пішов геть.
Юнак невпевнено підвівся й ще раз оглянув Піраміди. Вони всміхнулися йому, й він посміхнувся у відповідь. Його серце вибухало від щастя.
Бо він знайшов свій скарб.
ЕПІЛОГ
Юнака звали Сантьяґо. Він дійшов до маленької занедбаної церковці якраз коли настала ніч. Платан і далі височів серед захристії, а зірки, як і раніше, видніли через напівзруйновану покрівлю. Він пригадав, як колись ночував тут разом з вівцями; це була спокійна ніч... якби не сон.
Тепер він тут без отари. Зате з лопатою.
Він довго дивився на небо. Тоді витягнув з торби плящину й випив вина. Згадав ніч у пустелі, коли вони з Алхіміком так само дивилися на зорі й смакували вино. Думав про дороги, які довелося перейти, та про дивний спосіб, обраний Богом, щоб показати скарб. Якби він не повірив у свої сни, не зустрів би циганки, короля, злодія... "Ну, всього й не перелічиш. Але на дорозі були знаки, й я не міг помилитися", — подумав він.
Непомітно задрімав, а коли прокинувся, сонце було вже високо. Він почав копати біля платанового кореня.
"Старий чаклуне", — подумав юнак. "Ти ж усе знав. Навіть залишив мені трохи золота, щоб я добрався сюди. Монах аж засміявся, коли я вернувся в лахмітті. Чи ж не міг мене від цього вберегти?"
"Ні", — відповів йому вітер. "Якби я про все сказав, ти б не побачив Пірамід. А вони чудові, правда?"
Це був голос Алхіміка. Юнак посміхнувся і продовжував копати. Через півгодини лопата натрапила на щось тверде. А за годину він відкрив скриню, повну старовинних золотих монет. Ще там були коштовні камені, золоті маски й камінні статуетки, оздоблені діамантами. Забуті усіма трофеї, про які невідомий конкістадор не встиг сказати своїм дітям.