НАТХНЕННЯ
Натхнення вийшло з моди. У наш час, ненароком потрапивши під перо, це слово набуває відтінку іронії або просто виявляється механічним повторенням затертого вислову, шаблонною старою метафорою. До нього охоче вдаються простодушні люди, коли бачать людину творчу, і вимовляють це слово з сарказмом, намагаючись прикрити неспокій, викликаний у них дивною істотою — письменником. Схильність до натхнення можна виявити у скульпторів: не завжди вдається їм притлумити в собі спокусу прикрасити пам'ятник крилатими геніями, які пурхають над поетом або нахиляються до нього з довірчим шепотінням.
У натхнення були свої щасливі часи, що тривали віками. Воно виражало впевненість у божественному походженні мистецтва слова і обросло власного міфологією. Як невизначений стан духу в словнику греків воно сусідувало зі словами манія, безумство, його плутали з екстазом, з "ентузіазмом", який у своєму первинному розумінні визначав стан людини "сповненої богом", воно світилося в темному пурпурі релігії Діоніса, де його виявив Фрідріх Ніцше, і воно полонило його. Міняючи патронів залежно від релігій, натхнення збереглося не лише в народних уявленнях про поетів-віщунів, про їхню натхненну пророчу місію, але в нього вірили й самі поети, як і найприскіпливіші дослідники їхньої творчості.
Скільки разів в історії літератури розрізняли поезію спонтанну, стихійну — одне слово, натхненну, і ту, яку називали штучною, робленою, що грунтувалася на тверезій, копіткій роботі; вдаючись до метафори, про цю останню говорили: вона пахне потом. Від першої пахло полями, лісами, грозовими ночами, пронизаними блискавками, від другої — лише задушливим запахом затхлого приміщення. Особливо в епоху романтизму натхнення розправило крила. Так багато ніколи раніше про нього не говорилось — віршами й прозою. Не знайти в той період жодного дослідження з літератури, де б уперто, на кожній сторінці не повторювалось це слово. Повторюється воно і в усіх листах і, певне, звучало в усіх навіть найпорожніших розмовах. Поет-романтик вважав би себе скривдженим, якби йому відмовили у володінні даром натхнення. Словацький в роки свого містицизму відверто заявляв, що пише за підказкою ангелів. Те ж саме стверджував і Сведенборг стосовно своєї містичної космографії, і Уїльям Блейк, коли говорив, що він є всього-на-всього секретарем усевишніх сил, які й диктують йому вірші.
Ці надмірні вихваляння в наступну епоху занапастили натхнення. Проти нього повстав Флобер, над натхненням одностайно насміхалися в часи реалізму й натуралізму, його замовчували парнасці, і, врешті, воно виявилось остаточно скомпрометованим. Та коли якесь слово відслужить свій вік, з його змісту можна дещо врятувати, можливо, найістотніше, зробивши невелику заміну. Фрідріх Шіллер, що жив, якщо можна так висловитись, в епоху натхнення і сам до нього причетний, дав йому гарне визначення "несподіваності душі". Як і багато інших поетичних висловів, воно за точністю не поступається науковим термінам і означає миттєвості — раптові, короткі, осяйні мов блискавка, які приносять задум, рішення, строфу, рису характеру або хід подій у житті персонажів. Зумовлюються такі несподіваності душі звичайно яким-небудь стимулом, зовсім не винятковим, скоріше незначним. Популярні уявлення про натхнення, що нібито приходить до письменника обов'язково серед величних або чарівних краєвидів природи, можна порівняти з наполегливістю, з якою ось уже півтора століття художники зображають Наполеона на білому коні, хоча бездоганний знавець цього питання Фредерік Массон довів, що імператор уникав білих коней.
Цей скромний стимул черпає свою силу з психічних особливостей письменника і з обставин, за яких йому дано проявитись. Найчастіше він буває емоційного характеру. Різкий перехід від смутку до радості чи, навпаки, вплив на органи чуття (світло, колір, голос, запах) виповнюють нас особливим хвилюванням, і в момент розчулення, екзальтації, гострої гіркоти чи глибокого болю, внутрішнього спокою чи блаженства виступає на поверхню свідомості плід зачаєної роботи нашої думки. Колись — ми ледве звернули на це увагу — в нашу думку запав слабенький зародок, почався період його повільного дозрівання, він жив немовби приховано, довго перебував у нашому мозку, нічим не виказуючи своєї присутності. Траплялося, що він не нагадував про себе місяці й роки. Письменник займається тисячами проблем, одержує міріади вражень, а тим часом у непроникних хащах його психології цей глибоко захований зародок росте, живлячись таємничими соками.
У його тайник потрапляють враження буденні й піднесені, відомості байдужі й незвичайні, уривки розмов, уривки прочитаного, обличчя, очі, руки, сни, мріяння, захоплення — невичерпне багатство явищ, з яких кожне може живити цей ембріон, сприяти його росту. І ось одного чудового дня, коли ми найменше цього чекаємо, коли ми, як нам здається, перебуваємо дуже далеко від того, що з ним зв'язано, він проявляється як давно жаданий і життєздатний образ. В силу невідомих нам причин настає криза, раптовий кінець довгої підсвідомої роботи, в своїй наполегливості часто схожий на дію стихійних сил природи і такий же, як і вони, безособовий. Гайдн, коли в нього виникла мелодія, яка мала в "Сотворінні світу" виразити народження світла, вигукнув, осліплений її блиском: "Це не від мене, це прийшло згори!"
Тут немає різниці між письменником і філософом, художником і вченим. Замість того щоб повторювати затерту історію про Ньютонове яблуко, варто навести набагато менше відомий, та, можливо, куди більш повчальний приклад з життя великого математика Анрі Пуанкаре. Протягом багатьох місяців він марно шукав певну формулу, невпинно думав про неї. Нарешті, так і не знайшовши рішення, геть забув про неї і зайнявся чимось іншим. Минуло багато часу, і раптом якось уранці він, ніби підкинутий пружиною, хутко встав з-за столу, підійшов до бюро й одразу ж написав цю формулу не замислюючись, неначе списав її з дошки. Так само й до письменників приходять, немовби осявають їх, розв'язки драм, романів, новел, які довго не піддавалися, в миттєвому спалаху прояснюються характери й долі персонажів, знаходяться рядки, які довго й марно шукалися, на зразок тих, що їх Жан Морес, стоячи під вуличним ліхтарем, тремтячими пальцями записував на коробці з-під цигарок. Гете розповідає у вступі до "Вічного жида", як він опівночі немов божевільний скочив з постелі, як його зненацька захопило бажання оспівати цю загадкову особу. І в даному випадку, мабуть, було те саме, що й в усіх йому подібних: поет роками носив у собі тон, настрій балади, перш ніж вона вилилась у віршах. І ось яким порівнянням закінчує Гете оповідь про це переживання: "Ми тільки складаємо дрова для багаття і стараємось, щоб вони були сухими, а коли настане час, багаття спалахне саме — на наш подив".