Ці "несподіваності душі" неоднакові за силою і тривалістю: від коротких спалахів, які освітлюють на мить лише одну думку чи часточку образу, і до великих всеосяжних відкрить. В останньому випадку виступає на поверхню значна частина підсвідомого, і це виявляється потрясінням величезної сили, на зразок тектонічних катастроф, коли з глибин океану виринають острови й стають новою вітчизною рослин, тварин і людей. По дорозі в Рапалло Ніцше був приголомшений образом власного Заратустри, що виник у його свідомості, і, пригадуючи той день, він каже: "Настає одкровення, це означає, що раптово, з нечуваною впевненістю і в усіх деталях людина бачить перед собою щось таке, що потрясає її до глибини душі, перевертає душу. Думка спалахує мов блискавка, людина відчуває захват, геть втрачає над собою владу. Тоді все відбувається поза її волею, а тим часом почуття свободи огортає її наче вихор".
Така буря своїм несподіваним і потужним вторгненням у душу доводить навіть до фізичного виснаження, прикладом може бути непритомність Міцкевича після створення великої "Імпровізації". Такий же стан пережив Декарт 10 листопада 1619 року. Він вважав цю дату для себе не менш важливою, ніж день свого народження: того дня постала перед ним в осяйному блиску його знаменита ідея. Цій миті передував стан зосередженості, найглибшого внутрішнього спокою, на зміну якому прийшло надзвичайне збудження. Байє, його біограф, повідомляє: "Він настільки виснажився, що був близький до запалення мозку, а розум його, збуджений ентузіазмом, породжував сни й видіння". Врешті Декарт упав навколішки й обіцяв піти на прощу в ім'я божої матері, доручаючи її опіці плід своїх думок. Зовсім несподівано такий ворог натхнення, як Поль Валері, пережив у Генуї одну пам'ятну ніч, що наперед визначило усе його подальше духовне життя.
Біографія Міцкевича містить дивовижні факти, пов'язані з його імпровізаціями: лице мінилося, він полотнів, страшним зусиллям викидав із себе вірші, тримаючи слухачів у магнетичному напруженні. Йому допомагав ніжний голос флейти: флейта ніби настроювала інструмент його поезії. Подібні явища відомі і з життя інших поетів, а прискіпливі медики вбачали в них симптом епілепсії, здебільшого без будь-яких до того підстав. Імпровізація приваблювала до себе поетів, вважалась особливим хистом, поки її не знизили до рівня світської забави або гротеску, що сприймався всерйоз, як у випадку з поштивою Деотімою.
Обставина, що заслуговує на увагу: близька спорідненість між імпровізацією піднесеною й імпровізацією-розвагою — їх поєднує стимул необхідності. Натхнення з необхідності було відоме ораторам з найдавніших часів. Описи їхньої поведінки допомагають точно встановити симптоми, характерні і для імпровізаторів-поетів. Адже обидва — оратор і поет — ведуть боротьбу з прірвою, на краю якої вони стоять, бачачи перед собою величезну кількість облич, відчуваючи на собі безліч поглядів. Перші промовлені слова піднімають їх на небезпечну висоту, як Ікарові крила: втриматись на ній можна лише або завдяки силі духу, або ж завдяки витримці, досвіду, звичці.
Такого роду натхнення не знали письменники тих епох, коли можна було не рахуватися з часом, коли твір міг дозрівати стільки, скільки забагнеться авторові. Виняток складали поети-драматурги, кому не раз доводилось відчувати на собі остроги необхідності через зміну репертуару, смаків, різних побічних обставин. У наш час (тобто вже приблизно півтора віку) в професії письменника необхідність іноді виступає в ролі доброї чарівниці, прихильного генія або демона. Термін, передбачений в угоді, частина рукопису, здана до складання, друкування роману з продовженням — такі обставини стають потужним стимулом, що пробуджує в письменникові приховану енергію, і він починає діяти наче в нестямі, віддавшись раптовому пориву. Письменники звичайно нарікають з приводу цих обтяжливих моментів у їхній професії, одначе саме їм вони часто завдячують і вдало написаними сторінками, і чудовими розв'язками, а іноді навіть і чистотою стилю, прикладом чого може служити Сент-Бев: обов'язок писати щотижневі фельєтони до газети не давав йому часу по-старомодному закучерявлювати фрази.
Сент-Бев, хоча він і виріс у часи романтиків, не міг собі дозволити давнього піднесеного натхнення, тому що в середині XIX століття воно було серйозно скомпрометоване. Ось визнання Стендаля: "Я не починав писати до 1806 року, поки не відчув у собі геніальності. Якби 1795 року я міг поділитися моїми літературними планами з якимсь розважливим чоловіком і той мені порадив би: "Пиши щоденно по дві години, геніальний ти чи ні", я тоді не змарнував би десяти років життя на безглузде очікування натхнення". І Стендаль зумів наверстати згаяне. Завдяки систематичній роботі він написав "Пармський монастир" менше ніж за два місяці. Флоберові за такий короткий термін, можливо, не вдалося б написати й одного розділу, зате він не потребував нічиїх порад, щоб дійти істини, знайденої Стендалем з таким запізненням. Ніхто, як Флобер, в епоху, ще насичену романтизмом, і сам бувши глибоко пойнятий романтичністю, не виступав так гнівно проти натхнення. Він вважав натхнення відмовкою для пройдисвітів і отрутою для творчої думки. "Все натхнення,— стверджував Флобер,— полягає в тому, аби щодня в один і той же час сідати за роботу".
Та послухаймо й інше свідчення: "Натхнення, безперечно, потрібне в щоденній роботі. Ось дві суперечності, які не виключають одна одну, як звичайно буває з усіма протиріччями, що існують у природі. Є в роботі думки певна небесна механіка, і годі цього соромитись, треба нею оволодіти, як лікарі осягають механіку тіла". Хто це говорить? Представник богеми, poete maudit (проклятий поет), збирач порухів душі, коханець настроїв, а водночас і наполегливий шліфувальник віршів, Челліні поетичного слова — Бодлер. І немов для того, щоб не лишилося ніяких недомовок, щоб генію з обскубаними крильми закрити всі шляхи, якими він міг би піднестись, Бодлер додає: "Натхнення залежить від регулярної і поживної їжі". І це сказано не жартома: французи такими речами не жартують. У них поети ніколи не шукали собі взірців для наслідування серед метеликів-одноденок, які мають крила, проте обходяться без шлунка.