Індіанці, якби вони займались мовознавством, мали б право дорікнути індоєвропейським мовам за брак точності. Нас задовольняє форма: "ми", а у них є спеціальні особові займенники для таких комбінацій, як: "я і ти", "я і ви", "я і ви двоє", "я і він", "я і вони", "ми двоє і ти" і так далі. Просту фразу "Чоловік убив зайця" індіанець з племені понка розгортає в мальовничу оповідь: "Чоловік, він, один, живий, стоячи, вбив зумисне, випустивши стрілу, зайця, його, одного, живого, що сидів". Цього вимагає сама їхня граматика, а дивні визначення "стоячи" і "що сидів" — це не що інше, як наш підмет і пряме доповнення, називний і знахідний.
Подекуди збереглося ще, повністю або частково, подвійне число — dualis, Його наші вчителі грецької мови, хто був ліберальніший, дозволяли "опускати". Важко додуматись, якій практичній необхідності відповідало це число. Один лінгвіст дуже ним обурювався і стверджував, що набагато кориснішим для нас було б число, яке розрізняє поняття частини й цілого, але тут уже нічого не вдієш. Мова дозволяє себе спрощувати, як, приміром, англійська, що втратила впродовж століть більшу частину своїх граматичних форм, проте мову не можна збагатити введенням у неї нової дієвідміни чи нового відмінка. То було привілеєм часів давніх, коли можна було творити все: богів, релігії, звичаї, а також і закони мови.
У словах, у граматичних формах, у синтаксисі відбиває свій образ душа даного народу; як сліди на скам'янілих пісках від хвиль давно не існуючих морів, закріплені в них прагнення, схильності, неприязні, вірування, забобони, первісні знання про світ і людину. Саме в цю міфотворчу добу були надані чоловічий і жіночий рід небу, зорям, землі, річкам, неживим предметам, і принципи, якими керувалися ті, хто проводив родове розрізнення, тепер так само неможливо розгадати, як і саме походження слова.
Ніщо так не дивувало греків, як те, що в єгиптян небо було жінкою, а земля чоловіком. Одночасно в тривалих і важких переселеннях, нашестях і завоюваннях мови приймали в себе чужі елементи, в інших умовах мінялися звичаї, позначалися вплив клімату, якість грунту, форми побуту. Особливості мови — наголос, придих — залежали від змішування різних етнічних груп.
Цілі народи, цілі культури переставали існувати, лишаючи після себе тільки жменьку слів — гіацинт і м'ята зберегли вірність своїм першим садоводам з егейської епохи, які їх так назвали.
Від самого початку слово було знаряддям людської діяльності і водночас чимось таємничим, що вимагало пієтету й обережності. Завжди існували слова священні й прокляття, яких не можна було вимовляти. Існували заборони для деяких суспільних груп, професій. У карібів дотримання святості слова зайшло так далеко, що по-карібському можуть розмовляти лише чоловіки, а жінки користуються іншою мовою — аравакською.
Магічна сила слова полягає в його здатності викликати уяву, образи. Воно невидимий представник речей, що сприймаються п'ятьма відчуттями. За його заклинанням з'являються люди, предмети далекі чи такі, що не існують зовсім. А близькі й присутні стають по-справжньому реальними, лише отримавши назву. Адам тільки тоді став володарем світу, довіреного йому Богом, коли кожну річ позначив особливою назвою. Нехай то буде рослина, комаха чи птах, однак, поки ми не дізнаємось, як вони називаються, це всього лише невизначена часточка світу рослин, комах, птахів. Лише в убогому й легковажному жаргоні сучасних міщан невизначене "це" виручає з незнання предметів; тільки ці люди вміють жити серед речей без назв і спокійно дивитись на "дерево", "кущ" або "злаки". Народ не терпить предметів, відірваних від дійсності, тому мимоволі він живе не серед дерев, а серед дубів, буків, беріз, а злаки мають бути або житом, або пшеницею. Плуг складається з кількох частин, і назва кожної звучить, як ім'я доброго демона.
Нам нічого невідомо про джерела людської мови; невідомо, коли і як з вигуків в афекті, з наслідуванням голосів птахів і тварин, із складів, що якось пояснюють часточки дійсності, виникла мова і в устах шаманів, чаклунів, племінних вождів, мудреців почала долати свою немічність, і невідомо, коли окрилила її перша проспівана пісня. Коли ж ми із здивуванням розглядаємо наскельний живопис палеоліту, де майстерні художники в пітьмі, ледь освітленій смолоскипами, полишали на стінах зображення мамонтів і буйволів, коли ми вдумуємось у розташування і обладнання цих печер, виявляємо їх схожість із замкнутими святилищами, ми не можемо не згадати про слово, не можемо не допустити, що все, що тут відбувалось, якимось чином мало бути пов'язане із словом. Немає сумніву: ці печери чули закляття, поклики, молитви й пісні.
Проте є й інші малюнки з тієї ж епохи, і на них видно людські постаті, закарбовані в русі, в жесті, в позі, нерідко кумедні. І вони теж не могли бути створені істотами німими чи здатними тільки на безглузде бурмотіння. Початок магії слова, яка творить образи, таїться десь тут. Мистецтво відтворення власних переживань, здатність викликати у слухачів відчуття жаху, сльози або сміх виявлялась у розповідях про різного роду пригоди на війні і наколюванні, про сни й видіння, слову сприяли жести, рухи всього тіла, пантоміма відшкодовувала брак слів і фраз, бувало, що жар душі, розпаленої власним пориванням і захватом слухачів приводив до народження нових звукових форм або до злиття старих у ще небувалі, осяйні поєднання.
У грецькій міфології завдяки одному з чудес фантазії, яких там багато, матір'ю муз стає Мнемозіна — Пам'ять. Пам'ять — велика творча сила, і людині, приреченій жити в плинності миттєвих і неповторних явищ, вона дається при народженні. Рука, що хапається за кремінь, аби вирізати ним на стіні контури звірів, пальці, червоні від охри, що заповнюють ці контури кольором, який копіює життя, чинили дивовижну річ: вони наділяли безсмертям безсловесних друзів людини — тварин, приречених на вимирання. Первісна людина — митець епохи неоліту — робила те саме, що тепер робить її далекий нащадок — художник слова, форм чи барв, які забезпечують існування усьому приреченому на зникнення, обидва вони служать пам'яті життя.