Ще більше залежить від часу доби та пір року. Для Словацького врожайною була осінь, Шіллеру весна одним своїм диханням допомагала втілити всі задуми, над якими він марно мучився зиму. Пліній Молодший наснажувався, побачивши море. Видовище безмежного океанського простору, можливо, нічого не підказало б Дюамелю, та як збуджувало воно творчу фантазію Віктора Гюго! Віддалене бамкання дзвонів і шум вітру, монотонний шелест дощу й порожнеча снігового поля, трепет листя молодої берізки, квітка водяної лілії, що розпустилася на стеблі, запах скриньки, яка не відкривалася багато років, смак вмоченого в каву бісквіта — кожне з цих повсякденних явищ бувало для письменників величезною чарівливою подією, а скільки таких явищ пройшли непоміченими через їхню творчість чи перебувають напоготові, щоб подіяти на їхню вразливість.
Мопассан замислювався над цим питанням і писав: "Рідкісною, а може, небезпечною особливістю людської натури є підвищена й хвороблива збуджуваність епідерми і всіх органів, завдяки яким наймізерніші фізичні відчуття дістають змогу потрясати нас, а температура повітря, запах землі, погода можуть викликати біль, смуток або радість. Не наважуєшся увійти в театральну залу, тому що доторк до натовпу таємничим чином потрясає весь організм, не наважуєшся увійти до бальної зали, тому що веселе кружляння пар обурює своєю банальністю, відчуваєш себе похмурим, готовим розплакатись або безпричинно веселим — залежно від умеблювання кімнати, від кольору шпалер, від освітлення, іноді ж переживаєш, завдяки особливій комбінації фізичних сприйнять, почуття такого гострого задоволення, якого ніколи не відчути людям грубошкірим. Що це таке: щастя чи нещастя? Не знаю, але якщо нервова система не буде чутливою до болю чи до екстазу, вона нічого не зможе нам дати, крім помірних емоцій та безбарвних вражень".
Мопассан писав це, маючи на увазі й себе, і споріднені натури, що страждали надчутливістю. Уподобань та антипатій, які неможливо пояснити, вистачає в кожного письменника; не вільні від них і ті, що уявляються нам монументальними за своїм психічним здоров'ям і врівноваженістю. Олімпієць Гете терпіти не міг запаху часнику, людей в окулярах і собак. Він подав у відставку, коли за наказом герцога на сцені театру, де Гете був директором, з'явився собака. Ще сильніше, ніж антипатія та ідіосинкразія, проявляються симпатії та потяги, причина яких так само виявляється таємничою, звідси незрозумілий потяг до речей, які набувають іноді величезного і загадкового значення.
Письменник, пересвідчившись, що даний пейзаж справляє на нього благотворну дію, буде до нього прагнути, пейзаж стане для нього необхідністю, без нього він буде страждати й сумувати і втішатися самими спогадами. Іноді треба дуже багато часу, щоб перебороти цей смуток, призвичаїтись до браку того, чого не вистачає, і знайти можливість спокійно працювати. Здатність вивільнятися з-під тиранії примх властива письменникам плідним, темпераментним, насиченим творчою субстанцією, спраглим до творення; а от відсутність такого опору, іноді чисто рабська покірливість характерні для людей слабких, зі скромним вантажем думок, почуттів, фантазії, яких ніколи не відвідає творчий екстаз,— це тепличні рослини, що вимагають особливого догляду, аби вони могли зацвісти. Нехтувати ними не слід, тому що серед них, крім ексцентричних нероб, є й такі, що дали літературі прекрасні твори.
У давні епохи приклади всілякого роду дивацтв та гримас письменників були поодинокі. Письменники середньовіччя — майже всі належали до духовного стану або чернецтва — корилися дисципліні, властивій цим групам. У давнину, в епоху Відродження і пізніше книжки писали полководці, політичні діячі, представники знаті — всі люди, що жили активним життям, і дуже з ними схожі за активністю придворні, люди світські, яким було невластиво днями й ночами просиджувати над рукописами, підстерігати потрібне слово, зворот, метафору на прогулянці, за трапезою, в бесіді, навіть у сні. Професійні письменники — з кінця XVIII століття їхнє число стало швидко зростати — перетворили художників слова в істоти, настільки поглинуті своєю роботою, що їм часто не вистачає життя на саме життя. "Ось уже два роки, як я не бачив жодної картини, не чув жодної музичної фрази, навіть був позбавлений можливості відпочити за звичайною людською бесідою — слово честі!" — з гіркотою пише Конрад у листі до Голсуорсі, скаржачись на своє самітництво під час роботи над романом.
Коли організм від невпинних зусиль слабне, доводиться шукати збуджуючих стимулів. Поки що не написано дослідження, де були б перераховані всі збуджуючі засоби, що їх застосовували літератори. Невідомо, що показав би статистичний матеріал, наведений у такому дослідженні: можливо, підтвердив би тверезість більшості поетів, а може, дуже поширену в різних колах думку, нібито поет не розлучається з пляшкою. Кохановський писав не на жарт, а всерйоз: "Хто-небудь знав коли-небудь поета тверезого? Такий нічого доброго не написав". Кохановського на два тисячоліття випередив афінський комедіограф V століття до н. е. Кратін п'єсою під назвою "Пляшка", де він зобразив самого себе із законною дружиною на ім'я Комедія і коханкою на ім'я Мате, що означає пияцтво.
Вино піниться в строфах єгипетських арфістів, його перлиновий сміх відлунює у вавілонських клинописах, "Пісня над піснями" насичена солодким виноградним соком, а далеко на сході Лі Тайбо, китайський Силен, у стані сп'яніння випадає з човна і силкується піймати відображення Місяця у водах Хуанхе. Крізь століття грецької поезії рухається діонісійська течія з веселою пісенькою Анакреона, померлого, за переказом, вісімдесятирічним стариганом, який вдавився виноградом, з пурпуром "Вакханок" Евріпіда, з Арістофаном, у кого запах продимленого бурдюка змішується з ранковою росою найтоншої лірики. Згодом Бахус пробрався в Рим, і ось Лукрецій наповнює бронзовий кубок міцним і пінявим напоєм. Горацій піднімає келих з кришталево-чистих строф, простягає його людям Відродження, запрошує до свого столу Ронсара, а з Кохановським зустрічається за "розмальованим жбаном". У трактаті про вино в житті поетів знайшлися б і "затуманені" сторінки про pôetes maudits усіх епох, які, починаючи від александрійської ("Був дощ, і ніч, і ота третя змора кохання — вино",— співав один із них), через "руїни магів", де перський поет Гафіз, неначе відвар гріха, вливав вино в свої газелі, через таверни Війона, через мансарди богеми йшли до своєї дикої слави.