Письменник може виявити і звичайно виявляє свої дивацтва й примхи в чому завгодно: у виборі дому й квартири, в одязі, в способі харчування, в жестах, в манері говорити. Блуза з широким відкладним коміром і по сьогодні носить ім'я Словацького, а той успадкував її від Байрона, який, можливо, переробив її з жабо, знайомого нам з портретів Шекспіра. Аполлінер носив сіро-блакитну камізельку з металевими гудзиками, запевняючи, що це форма голландської Ганзи, але не пояснював при цьому, чому вважає за потрібне носити таку форму. П'єр Лоті сідав за письмовий стіл у східному вбранні. Робер де Монтеск'ю вибирав одяг залежно від того, з ким мав зустрітися: вирушаючи до Гонкура, надягав камізельку з японського шовку. Уайльд, ще до того як стати законодавцем моди, ходив у коротких штанях, оксамитовому береті з лілією або соняшником у петличці. Так, на його думку, повинен був одягатися істинний поет у сірій повсякденності вікторіанської епохи. Колись поети справді своїм одягом вирізнялись серед інших. В глибокій давнині вони носили на голові пов'язку, у середні віки письменника можна було впізнати, побачивши каламар та жмут пер біля пояса, що, однак, мало певний недолік, оскільки могло означати й мандрівного бакалавра, і "вуличного дряпіжку", який писав для неграмотних листи та супліки.
Колись важко було уявити собі поета без довгого волосся, особливо старанно цю традицію підтримували ті, кому густа чуприна замінювала брак таланту. Довговолосих поетів можна було зустріти в усіх богемних закладах. Богема — зовсімне винахід XIX століття. "Багато хто з поетів,— пише Горацій,— не обтяжують себе тим, щоб постригти нігті й поголити бороду, шукають відлюддя, уникають лазень". Додати до цього пляшку горілки, сучкувату патерицю — і вийде портрет Зморського, представника варшавської богеми. Фантастичний капелюх з широкими крисами і пелерина прикрашали літераторів "Молодої Польщі" * та їхніх епігонів — вир першої світової війни закрутив і капелюхи, й пелерини. Сьогодні богема стала вже легендою, пережитком, але постаті її настільки мальовничі, такі дорогі літературному життю, що в майбутньому вона неодмінно з'явиться в якомусь новому фантастичному вбранні.
* Літературно-художня течія в Польщі на переломі XIX—XX століть.
Все це не обов'язково є марними пошуками оригінальності. Людині, яка живе уявою, властива схильність утілюватися в образи, що збуджують її фантазію. Отож, замість керуватися загальноприйнятими нормами, вона чинить, як пише, тобто згідно із своєю фантазією. Нерідко це переростає у викличну і вперту зневагу до громадських норм та правил поведінки, до моди, до мови, до всіх умовностей — поганих і добрих. Так поводяться не лише представники богеми, але і їхні супротивники — аристократи від мистецтва на зразок Байрона чи Уайльда. Вони надають своєму життю певний стиль, роблять його оригінальною та мальовничою вигадкою і протиставляють його нудній сірій дійсності.
У цей протест можна навіть вдихнути революційний дух, таким духом було насичене гасло: "Epater les bourgeois" — "нажахати буржуїв", улюблений девіз середини XIX століття, в епоху торжества буржуазії. Готьє, зневажаючи сюртуки й котелки, ходив у чорній оксамитовій куртці і в черевиках із золотистої шкіри, нічим не прикриваючи довговолосої голови, та зате не розлучався з парасолькою, яку завжди, незалежно від погоди, тримав розкритою. Якось він замовив собі незвичайного крою камізельку з пурпурного атласу. Надів її всього лише раз, ідучи в театр, але вперта легенда, яку підтримували міщани з провінції, відтоді не уявляла його інакше як у пурпурній камізельці, а молоді літератори із запалом вітали камізельку як протест проти міщанської зашкарублості. Ви, можливо, гадаєте, що все це річ поверхова, зовнішня, яка не має нічого спільного з роботою творчої думки? Дуже помиляєтесь! "Ми палко любили червоний колір,— каже Готьє,— благородний колір, колір пурпуру, крові, життя, світла, тепла..." І під впливом цього кольору він відчував у собі визивну сміливість людини епохи Ренесансу. Гонкурів вабили яскраві, іскристі барви.
Письменник завжди фетишист. Він вірить, що певні предмети, барви, звуки мають особливу силу. З роками його кабінет, весь дім, він сам перетворюються на колекції фетишів, здатних викликати духів, замовляти бурі, розсіювати імлу. В музеї і в описи потрапляє лише мала частина таких фетишів. Більшість гине, не привернувши до себе нічиєї уваги. Як непотрібний мотлох, викидаються на смітник найнесподіваніші предмети: черепашки, камінчики, почорнілі від старості каштани, гілочки, що розсипаються від, найпершого дотику, ярмаркові картинки, залізничні квитки. Вчений-дослідник був би дуже здивований, якби дізнався, яку незвичайну сторінку, яке психологічне одкровення, який несподіваний поворот у розвитку фабули дали письменникові ці нічим не привабливі дрібнички, а в ширшому плані наскільки він, дослідник, їм зобов'язаний художніми мотивами, які йому пощастило вгадати у письменника, чию творчість він так детально вивчив і продумав. Крашевський звернув увагу на фетиші у Норвіда і дізнався про їхнє призначення. "Із свого альбома,— розповідає Крашевський,— художник дістає картинку і вставляє в раму, що висить навпроти ліжка, ця картина — спогад про щось, чим він хоче тепер жити. Вона висить у рамі тижнями, іноді й довше, поки власникові не заманеться поміняти її. В інших рамках — засохле листя, сліди чийогось життя".
Як багато означають і колір шпалер, і картина на стіні, і освітлення! Гофман працював у кімнаті, обклеєній чорними шпалерами, а на лампу надівав то білий, то зелений, то блакитний абажур. Іноді письменник обирає собі таке місце для роботи, де, здавалося б, усе має йому перешкоджати, а він, однак, зумисне чи несвідомо, відтворює всі ці незручності в кожному новому своєму житлі — так птах звиває гніздо незмінно в той же спосіб, що і всі інші представники даного виду. Причину шукати марно: вона захована в далеких, уже забутих періодах творчого життя письменника, оповита стількома забобонами, що письменник може виявитися нездатним до роботи, якщо його вирвати із звичних умов, котрі не мають нібито тих чи інших переваг.