Алкеста

ЕПОД
АЛКЕСТА
Залиште мене, залиште!..
Ноги слабнуть… Покладіть…
Близько Аїд жахний — темної ночі мла
Вповзає в вічі…
Вже вовік, дітки мої,
280] Матері вже вовік
Не бачить вам… Світло дня
Милим для вас хай буде!..
АДМЕТ
О як важко це слово вразило мій слух!
Легше вмерти було б, ніж почуть таке.
Не відходь, не лишай мене, ради богів, [32]
РаДи діток — не звалюй сирітства на них!..
Стань на ноги, кріпись!
Лиш помреш — то і я з цього світу піду,
Бо, живі ми чи мертві, — належим тобі,
290] Нам любов твоя — наче святиня.
АЛКЕСТА
Адмете, мої справи — бачиш сам які…
Та перед смертю хочу слово мовити.
Тебе люблю й шаную — і життя своє
Кладу, щоб ти міг світло денне бачити,
Хоч я вмирать за тебе і не мусила —
Могла ж я, з фессалійців мужа вибравши,
Володаркою в домі жить розкішному,
Та не схотіла: не було б тебе тоді,
Осиротіли б діти… Тож відмовилась
300] Од молодості — дару неповторного.
А батько й мати… свого сина зрадили,
Хоч їм і вмерти б, сивочолим, личило,
Ще й славно вмерти: сина врятувать могли,
Єдиного — нема ж бо в них надій на те,
Що після тебе сина мали б іншого.
Тоді б ми нерозлучно прожили свій вік
Обоє: ти дружини б не оплакував
І сиріт не ростив би. Певно, бог якийсь
Подбав, щоб так ось наша доля склалася.
310] Та хай вже!.. Мою жертву оціни лишень.
Не про віддяку йдеться, бо ж ціни життю
Нема, — про справедливість; сам погодишся,
Адже не менше, аніж я, дітей своїх —
Якщо розумний — любиш. Мова ось про що:
Дозволь їм повноправно в домі нашому
Хазяйнувати. Не приводь їм мачухи,
Вона ж — не мати: нашим любим діточкам
Відчути б довелося руку заздрісну.
Отож благаю вже востаннє, зваж на це:
320] Ворожа дітям, що од шлюбу першого,
Не м'якша від змії буває мачуха.
Для сина — батько є надійним захистом.
А як же ти, о доню, дозріватимеш?
Яку з жінок застанеш ти при батькові?
Лиш би тебе, розквітлу, не обмовила
Й твого подружжя не розбила, злісниця.
Гай-гай! твого заміжжя не побачу вже,
Сміливості при родах не додам тобі…
А ласка материнська — незамінна тут.
330] Пора мені вмирати… І не завтрашня
Для мене згасне днина чи позавтрашня —
Покійницею зараз же назвуть мене.
Щасливі зоставайтесь! Ти, о мужу мій, [33]
Пишатись можеш, що таку дружину взяв,
А вам не гріх гордитись, дітки, матір'ю.
ПРОВІДНИК ХОРУ
За нього — будь спокійна — я ручаюся:
Останню твою волю хто б не виконав?
АДМЕТ
Усе сповню, як кажеш. За життя була
Моєю ти — й по смерті йменуватиму
340] Лишень тебе жоною. З фессаліянок
Не буде мене жодна мужем кликати.
Нема такої, щоб могла чи знатністю,
Чи вродою з тобою позмагатися.
Мені цих діток досить. Лиш боги б дали
Натішитись. Тобою — не дали, на жаль.
І знай: не рік лиш по тобі, жоно моя,
Носитиму жалобу — поки житиму.
Не матиму вже серця до батьків своїх:
Зичливі не на ділі — на словах були.
350] А ти мене ціною найдорожчою —
Життям урятувала. Ну то як мені
Жони такої гірко не оплакувать?
Відмовлюсь од гулянок, од забав гучних,
Вінків та співів, хоч у них тонув мій дім.
Ні ліри не торкнуся дзвінкострунної,
Ні на лівійську флейту не озвуся вже,
Бо ти життєву втіху в мене вирвала.
Твою подобу — різьбяра-умільця твір —
У нашій спальні поміщу й горнутимусь
360] До неї тілом і в обійми братиму,
Звертаючись на ймення. Так жону свою
Триматиму, насправді — не тримаючи.
Примарна втіха, а проте полегшує
Тягар душі: приснишся — і самотнього
Розрадиш. Бо приємно і вві сні бува
Близького друга хоч на мить побачити.
Коли б я хистом володів Орфеєвим,
Щоб міг, дочку Деметри й мужа-владаря
Завороживши, з Орка тебе вивести, —
370] Спустився б; не злякав би ні Плутона пес,
Ані Харон, що душі на той світ везе, —
Твоє життя до світла з пітьми б вихопив.
Коли ж і сам умру я, там чекай мене
Й готуй оселю, де б ми вкупі знов жили.
Звелю, щоб у труну цю ж саму, кедрову,
Й мене поклали — побіч тебе ляжу я,
Дружино: не розлучить навіть смерть мене
З єдиною, з тобою — найвірнішою. [34]
ПРОВІДНИК ХОРУ
І я в журбі з тобою, як із другом друг,
380] Володарю, схилюся: гідна сліз вона.
АЛКЕСТА
Ви чули, дітки, обіцянку батькову? —
Не приведе додому жінки іншої —
Вшанує мою пам'ять, не покривдить вас.
АДМЕТ
Кажу це ще раз, і на тім стоятиму.
АЛКЕСТА
Бери ж на цій умові діток з рук моїх.
АДМЕТ
Дарунок, серцю милий, з милих рук беру.
АЛКЕСТА
Ти й матір'ю цим дітям замість мене будь.
АДМЕТ
Тут слів нема — таку ж бо неньку втратити!..
АЛКЕСТА
Ще б жити мені, дітки, та під землю йду…
АДМЕТ
390] О горе!.. Що без тебе тут робитиму?..
АЛКЕСТА
Біль тихне з часом. Хто помер — нема того.
АДМЕТ
Піду з тобою… Лиш візьми, візьми мене!..
АЛКЕСТА
Одна йду… Цього досить… Замість тебе йду.
АДМЕТ
Яку жону ти, доле, в мене вирвала!..
АЛКЕСТА
В очах темніє… Вже вони мов важчають.
АДМЕТ
Помру і я, дружино, як покинеш нас.
АЛКЕСТА
Ти міг би вже сказати, що нема мене… [35]
АДМЕТ
Зведи обличчя!.. Не лишай дітей своїх!..
АЛКЕСТА
Чи ж я б лишала?.. Прощавайте, дітоньки!
АДМЕТ
400] Поглянь на них, поглянь же!..
АЛКЕСТА
Я — покійниця.
АДМЕТ
Стривай! Лишаєш?..
АЛКЕСТА
Прощавай!
АДМЕТ
Загинув я!..
ПРОВІДНИК ХОРУ
Уже її немає… Вже вдівець Адмет…
ЕВМЕЛ
Строфа
Гай-гай! Горе нам!
Озвись, матінко!..
Пішла… Ясного сонця вже
Не бачить, батьку мій!
На сирітське життя залишила мене,
Безталанна!.. Он глянь:
Мов тягар якийсь — на очах, руках…
410] Ти почуй мене, вчуй,
Я благаю тебе, моя матінко!
1 до вуст твоїх,
Син твій, дитя, тулюся.
АДМЕТ
Не чує і не бачить… Найжорстокіший
Удар на мене і на вас впав, дітоньки.
ЕВМЕЛ
Антистрофа
Ще й не окріпнувши,
Сам я, без матері,
Лишитись, батьку, змушений.
Як же це стерплю я? [36]
420] Цей тягар і тобі, моя сестро, нести…
У годину лиху
Ти жону в цей дім, о мій батьку, вів!
Не дійшли до межі
Рука в руку ви — до похилих літ…
Вона вмерла — й дім,
Рідний наш дім схитнувся!..
ПРОВІДНИК ХОРУ
Адмете, доведеться той тягар нести:
Не ти ж бо нині перший, не останній ти,
Хто залишився без дружини вірної.
430] А вмерти — ти це знаєш — треба кожному.
АДМЕТ
Авжеж. І не раптово та біда мене
Спіткала: знав давно я — здавна й мучився.
Та вже про винос тіла сповістить пора.
Тож не відходьте. Тужний спів підземному,
Що втіх не любить, починайте богові.
Усім моїм підлеглим, що в Фессалії,
Велю до голосіння приєднатися:
Хай обітнуть волосся, в чорне вдягнуться.
Чи в'їде четвернею, а чи верхи хто —
440] Щоб коням гриву не забув обрізати.
Хай місто не почує ліри з флейтою,
Поки дванадцять місяців спливатиме.
Дорожчого ж нікого вже не буду я
Ховати, бо ж найвищих гідна почестей —
Єдина, що за мене вмерти згодилась.
Алкесту виносять.
Адмет і діти покидають сцену.