— Якщо ти гадаєш, ніби ми — воскові, то виймай свого гаманця. Воскові фігури ліплять не на те, щоб хтось оглядав їх задурно. Аж ніяк!
— І навспак, як мовив рак! — додав той, хто мав знак "ЕРТЬ". — Якщо ти гадаєш, ніби ми живі, то повинна озватися...
— Звичайно, вибачте, будь ласка! — тільки й спромоглася сказати Аліса, бо в голові їй невідступне, мов годинниковий цокіт, крутилися слова знайомої пісні. Тож вона не втрималась і заспівала:
Серед гаю Круть і Верть
Учинили бійку:
Крутеві там, бачте, Верть
Пошкодив торохтівку.
Враз крук із гаю надлетів —
Страхітлива почвара. [47]
Так налякав обох братів,
Що вмить скінчилась чвара.
— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Круть, — але все це не так. Аж ніяк!
-І навспак, —підхопив Верть. —Якби це було так — тоді не могло б бути інак; а якби не було інак, то було б тільки так; та що це не так, то воно таки інак. Хитра штука логіка.
— Я думала про те, — ввічливо відповіла Аліса, — як найліпше виблукати з лісу, бо вже он як смеркло. Чи не підкажете дорогу?
Але гладунці тільки перезирнулися і пересміхнулися між собою.
Вони так разюче скидалися на пару опецькуватих школярів, що Аліса не стрималась, тицьнула пальцем на Крутя і сказала:
— Перший!
— Аж ніяк! — відрубав Круть і клацнув зубами.
— Другий! — сказала Аліса, звертаючись до Вертя, хоча була певна, що той знову вигукне: "І навспак, як мовив рак!"
Так він і зробив.
— Ти не з того почала! — галаснув Круть. — Гостям насамперед годиться сказати: "Добридень!", а тоді поручкатися!
Тут брати обнялися за плечі, і кожен простяг їй свою вільну руку.
Аліса вагалася: котрому ж потиснути руку першому, щоб не образити жодного з них. А тоді знайшла вихід: потиснула руки обом відразу. Ще мить — і вся трійця закружляла у танці. [48]
Сталося це (як згадувала вона опісля) ніби цілком природно, тож і не дивно було, що танцюють вони під музику. Музика линула просто з дерева, під яким вони танцювали, а точніше (наскільки вона могла розібрати) — з гілок, що терлися одна об одну, мов смички об струни скрипок.
— Ото була сміхота! — розповідала опісля Аліса сестрі. — Раптом я спіймала себе на тому, що співаю: "У лісі, в лісі темному, де ходить хитрий лис...". Не знаю, коли я почала, але — дивна річ! — почувала себе так, ніби вже співаю хтозна-відколи!
Решта двоє танцюристів були нівроку собі гладкі й дуже швидко захекались.
— Чотирьох кіл для одного танцю цілком достатньо, — проказав, тяжко відсапуючи, Круть.
І вони урвали танок так само зненацька, як і почали; ту ж мить умовкла й музика. Брати розімкнули руки і мовчки поїдали Алісу поглядами.
Запала досить ніякова мовчанка, оскільки Аліса не знала, як почати розмову з тими, з ким щойно водила танок.
"Сказати їм: "Добрий день"? Якось не пасує, — думала вона. — Як не мудруй, а вітатися вже запізно!"
— Сподіваюсь, ви не надто потомилися? — запитала вона врешті.
— Аж ніяк. Дуже вдячний за увагу, — сказав Круть.
— А я — за твою увагу, — підхопив Верть. — Чи любиш ти вірші?
— Е... е-е-ге ж... загалом так... як які, — трохи [49] затинаючись, відповіла Аліса. — А ви не підкажете, як мені вийти з лісу?
— Що їй прочитати? — спитав Верть, дивлячись на Крутя широко розплющеними очима і пускаючи повз вуха Алісине запитання.
— "Моржа і Теслю". Він найдовший, — відповів Круть і міцно обійняв брата за плече.
І Верть одразу ж почав:
На небі грало сонеч... *
Тут Аліса наважилася його перебити.
— Якщо вірш дуже довгий, — зауважила вона якомога поштивіше, — то чи не сказали б ви мені спершу, якою дорогою...
Верть лагідно всміхнувся і почав знову:
На небі грало сонечко,
Проміннячко ллючи,
І хвилі в морі сяяли,
Як золоті ключі —
Дивуйтеся, чудуйтеся,
Бо це було вночі.
А місяць блимав пахмурно,
Сердитий був, як біс:
"Ну, що за сонце капосне —
Усюди пхає ніс!
Що — дня нема? Чого б ото
В чужі діла я ліз?"
________________________________________
*Цей вірш написаний розміром "Сну Юджина Арама" англійського поета Томаса Гуда (1799-1845), проте пародіює лише стиль цього твору Посилаючи рукопис вірша для ілюстрації Тенієлу Керрол запропонував на вибір Теслю, Метелика і Баронета. Всі три однаково лягали в розмір вірша. Тенієл вибрав Теслю. [50]
________________________________________
Вода була мокрісінька,
Зате сухий пісок;
На небі ні хмариноньки —
Бо не було хмарок;
В повітрі ні пташиноньки —
Бо не було пташок.
Вусатий Морж із Теслею
Ішли по бережку
І гірко-гірко плакали,
"Намило ж тут піску!
Його б у море вимести —
Було б, як у вінку!"
"Щоб шестеро змітальників
Поставити у ряд, —
То, кажеш, за шість місяців
Не вимели б назад?"
"Ой, — каже Тесля, схлипнувши,
Ой, Моржику, навряд!"
Ідуть, аж бачать — устриці.
Морж крикнув їм: "Привіт!
Ми дуже раді зустрічі,
Ходімо на прохід!
А чотирьох запрошуєм
До себе на обід!"
Мовчить найстарша устриця,
Лиш блимає на них:
Чого, мовляв, ви хочете
Від мене, хитруни? [51]
Ні, вам мене не звабити
З моєї мілини!
А четверо молодшеньких
Враз підійшли до них, —
Умилися, прибралися
І взулись, як на сміх —
Дивуйтеся, чудуйтеся,
Бо в них немає ніг.
За ними інших четверо
Посунули слідом,
А там пішли і парою,
Й потроє, і гуртом,
По пінних хвилях — вистрибом,
По берегу — повзком.
З півмилі Морж із Теслею
Вздовж берега пройшли,
А на привал спинилися
На виступі скали;
Довкола них і устриці
Вмостились, де могли.
"Тепер ми поговоримо, —
Розмову Морж повів, —
Про черевики й човники,
Капусту й королів,
Чи скоро море википить,
Чи крила є в корів".
"Пізніш, — гукнули устриці, —
Перш дайте звести дух, [52]
Бо ми ж усі гладесенькі,
Нас потомив цей рух!"
"Спочиньте", — Тесля згодився,
Потішивши гладух.
І мовить Морж: "Є хліб у нас,
Буханочка на з'їд,
До хліба оцту й перчику
Додати теж би слід, —
Раз ви готові, устриці,
Ми почнемо обід".
"Але не з нас! — всі устриці
Тут крикнули навкрич. —
Невже ви, любі, зважитесь
На цю жахливу річ ?"
А Морж сказав: "Дивіться-но,
Яка чудова ніч!
За вас ми вам і дякуєм,
Бо ви такі смачні!"
А Тесля: "Ну ж, застрибуйте
У рот — йому й мені;
Чи ви поглухли, устриці?
Ви чуєте чи ні?"
А Морж ізнов: "О Боже мій!
Невже ми їх сюди
Із мілини принадили
Лише задля їди ?"