— Хочеш розпрощатися зі своїм ім'ям?
— Ні, — ледь занепокоїлася Аліса, — не хочу.
— Хтозна, хтозна... — ніби ненароком протяг Комар. — Подумай, як зручно було б вернутися додому без імені! Ось, приміром, схоче твоя гувернантка засадити тебе за уроки й гукне: "Ходімо вчити уроки..." — а далі затнеться. Бо як же тебе кликати, коли ти без імені? І тобі, певна річ, не доведеться нікуди йти!
— Аби ж то! — заперечила Аліса. — Їй ніколи й на думку не спаде звільняти мене через це від уроків. Якщо вона забуде моє ім'я, то покличе просто: "Час на уроки, любесенька!"
— Е, якщо вона гукне "любесенька", — мовив Комар, — тоді ти собі любесенько прогуляєш урок. Прегарний каламбурчик. Шкода, не ти його придумала! [42]
— Чому шкода? — спитала Аліса. — Як на мене, цей каламбур вам геть не вдався!
Комар лише глибоко зітхнув, і по щоках йому скотилися дві великі сльозини.
— Навіщо каламбурити, — сказала Аліса, — якщо це так ятрить вам душу.
У відповідь Комар знову сумовито зітхнув, та коли Аліса підвела очі, сердешного Комара на гілці вже не було — мабуть, його здуло власним зітханням.
Від довгого сидіння без руху Аліса заклякла, тож вирішила встати і піти.
Вона йшла і йшла, аж поки вийшла на галявину, за якою темнів ліс. Він був куди похмуріший, аніж той, звідки вона вийшла, й Алісі було трішки лячно туди заходити. Але поміркувавши, вона зважилася йти вперед.
— Не вертатися ж мені назад, — подумала вона. — Іншого шляху до Восьмої клітинки немає.
— Це, напевно, той ліс, де все безіменне,*— здогадалася вона. — Цікаво, що станеться там із моїм ім'ям? Мені аж ніяк не хотілося б його втратити... Ще переназвуть мене якось негарно! Ото буде комедія: спробуй тоді знайти, кому дісталося моє колишнє ім'я! Хоч бери та й давай оголошення, мовби я загубила собаку: "... відгукується на кличку таку-то, нашийник мідний".
________________________________________
*Таким чином лісом насправді є увесь всесвіт, якщо розглядати його як такий, що існує сам по собі, незалежно від істот, що маніпулюють символами і наклеюють ярлички на ті чи інші його частини. Думка про те, що світ сам по собі не позначений знаками, що між предметами та їхніми назвами немає ніякого зв'язку опріч того, що надає йому інтелект, який вважає ці позначки корисними, — абсолютно не тривіальна філософська істина. [43]
________________________________________
Тільки уявити собі: йдеш і гукаєш на всі боки: "Алісо! Алісо!" — аж поки хтось відгукнеться. Хоча, якщо він мудрий, то відгукуватися не буде.
Отак, розмовляючи сама з собою, вона дійшла до лісу — на вигляд, вельми прохолодного й тінявого.
— Що ж, у кожному разі, — подумала вона, ступаючи в затінок дерев, — дуже приємно після такої спеки опинитися в... в... цьому... як його?.. (Дивно, що не згадується потрібне слово!) ...Тобто, я хочу сказати, приємно опинитися під... під оцими... оцими! — Вона притулила долоню до стовбура дерева. — Цікаво, як же вони звуться? По-моєму, ніяк? Ну, звичайно ж, так воно і є: ніяк!
Десь із хвилинку вона стояла мовчки, розмірковуючи, а тоді зненацька заговорила знову:
— Виходить, усе справдилося! То хто ж я тепер? Я пригадаю. Обов'язково пригадаю! Мушу пригадати!
Але користі з цього "мушу" було не надто багато. Добряче поморочивши собі голову, вона тільки й згадала:
— Там є "Л"... Так, так, воно починається на "Л"!
І щойно вона те промовила, як до неї звідкись приблукало Оленя. Воно дивилося на Алісу великими лагідними очима і нітрохи її не боялося.
— Лась-лась! Ходи-но сюди! — покликала Аліса і простягла руку, щоб його погладити. Оленя відсахнулося назад, стало і знову задивилося на Алісу. [44]
— Як тебе звати? — запитало воно врешті.
Який ніжний, солодкий мало воно голос!
"Аби ж то я знала!", — подумала бідолашна Аліса і сумно промовила вголос:
— Поки що ніяк.
— Постарайся згадати, — порадило Оленя. — Так негоже!
Аліса постаралася, та все було марно.
— А ти не скажеш, як звати тебе? — несміливо запитала вона. — Можливо, це мені якось допоможе.
— Скажу, але трохи далі, — відповіло Оленя. — Тут я не згадаю.
Аліса ніжно обійняла Оленя за оксамитну шию, і вони разом подалися через ліс. Так вони вийшли на другу галявину.
Тут Оленя раптом підскочило і випручилося з Алісиних обіймів.
— Я — Оленя! — радісно крикнуло воно. — А ти... Ой! Ти — людське дитя!..
Тут у прегарних карих очах Оленяти раптом промайнув ляк, і воно стрілою помчало геть.
Аліса довго проводжала його поглядом, насилу стримуючи сльози: отак зненацька втратити такого милого супутника!
— Зате я знаю тепер своє ім'я, — врешті промовила вона. — Добре вже й це... Аліса... Аліса... Більше не забуду... А тепер — котрому з цих двох дороговказів маю я вірити?
На це запитання відповісти було неважко: через ліс вела тільки одна стежка, й обидві стрілки вказували на неї. [45]
— А втім, з'ясую це на роздоріжжі, — подумала Аліса, — тоді, як вони вказуватимуть різні напрямки.
То були марні сподівання! Аліса все йшла і йшла, і пройшла чимало, але на кожному роздоріжжі вона виявляла нову пару дороговказів, що так само вказували в один напрямок. На одному було написано:
ТУТ ЖИВЕ КРУТЬ.
А на другому:
ТУТ ЖИВЕ ВЕРТЬ.
— Мабуть, — сказала нарешті Аліса, — вони мешкають в одному будинку. І як я раніше не здогадалась... Але я до них не буду заходити. Просто привітаюся і спитаю, як виблукати з цього лісу. Тільки б устигнути на Восьму клітинку ще завидна!
Отак балакаючи сама з собою, мандрувала вона далі, аж поки за одним крутим поворотом наскочила на двох малих товстунів. Це було так несподівано, що вона аж відсахнулася, але тут-таки й оговталась: із відчуттям, що це не інакше, як самі... [46]
Розділ четвертий
Круть і Верть
Вони стояли під деревом, обнявши одне одного за плечі, й Аліса відразу здогадалася, хто з них хто, бо в одного збоку на комірі було вишито "РУТЬ", а в другого — "ЕРТЬ".
"К" та "В" у них, мабуть, на комірі ззаду", — подумала Аліса.
Вони стояли так тихо й непорушне, що Аліса, забувши, що вони живі, почала заглядати, чи справді на їхніх комірах є "К" та "В", і мимоволі здригнулася, коли почула голос того, хто мав позначку "РУТЬ".