Крамничка, здавалось, була напхом напхана всілякими дивовижами, та найчудніше в ній було ось що: варто було Алісі уважніше приглянутися до будь-якої з полиць, як та вмить порожніла, хоча всі сусідні полиці аж угиналися від краму.
— Ого, які плинні тут речі! — скрушно мовила Аліса, даремно силкуючись наздогнати одну велику барвисту штуковину, що скидалася раз на ляльку, раз на шкатулку, і завжди опинялася на полицю вище від тієї, яку розглядала Аліса.
— Але ж і спокуслива штучка!.. Знаєте, що я зроблю? — додала вона, бо раптом її осяяла блискуча думка. — Я зажену її аж на самий верх — не пройде ж вона крізь стелю!
Проте і цей її план провалився: "штучка" спокійнісінько пройшла крізь стелю, мовби все життя тільки те й робила.
— Ти дитина чи дзиґа? — запитала Вівця і взяла ще одну пару шпиць. — Від твого довколаоглядання мені вже ряхтить перед очима! [68]
Тепер Вівця плела одразу чотирнадцятьма парами шпиць. Аліса дивилася на неї з величезним здивуванням.
"І як це в неї виходить? — чудувалася Аліса. — У неї вже цих шпиць, як у дикобраза!"
— Веслувати вмієш? — запитала Вівця і вручила Алісі двійко шпиць.
— Еге ж, трохи... але-не на землі... і не шпицями... — почала було Аліса.
Але тієї ж миті шпиці в її руках обернулися на весла, а сама вона, разом із Вівцею, опинилася у маленькому човнику, що плив униз по річці між двох високих берегів.
Алісі не лишалося нічого іншого, як узятися за весла.
— Розвертай весла плазом! — крикнула їй Вівця і вхопила ще пару шпиць.
Ця порада начебто не вимагала жодної відповіді, тож Аліса лише мовчки налягла на весла. Вода, однак, була якась дивна: весла у ній час від часу мовби в'язли і витягувати їх було нелегко.
— Плазом! Плазом! — знову крикнула Вівця і вхопила нові шпиці. — Ми зараз підемо годувати раків!
"О, це цікаво! — подумала Аліса. — Я зовсім не проти!"
— Ти що — не чуєш? Кажу: плазом! — люто гарикнула Вівця і схопила цілий жмут шпиць.
— Ні, ні, я все чую, — озвалася Аліса. — Ви тільки це й правите! Ще й так голосно! Скажіть, будьте ласкаві, а де ж ті раки?
— На дні, звичайно! — відповіла Вівця і встромила [69] кілька шпиць собі в волосся, бо вже мала їх повні жмені. — Плазом кажу тобі!
— І чого ви заповзялися — плазом та плазом? — врешті спитала з жалем Аліса. — Хіба я вам плазун?
— Авжеж! — хмикнула Вівця. — Ти мала ящірка.
Аліса трохи образилась, і хвилину-другу панувала мовчанка.
Тим часом човен м'яко плинув уперед, минаючи то густі водорості (у яких весла в'язли просто-таки безнадійно), то похилені над водою поодинокі дерева, і всюди над їхніми головами незмінно супилися круті річкові береги.
— Ой, прошу вас! Там духмяний очерет! — зненацька вигукнула захоплена Аліса. — Як він пахне!.. А який гарний!..
— Нічого мене просити, — сказала Вівця, не підводячи очей від шпиць. — Не я той очерет садила, не мені його й зривати!
— Звичайно... я не те хотіла сказати... Ну, будь ласка, — заблагала вона, — спинимо човна і трішки нарвемо! Якщо ви не проти!.. Хоч на хвильку!..
— Як я мала б його спиняти? — сказала Вівця. — Покинь весла — він і спиниться.
Отож Аліса полишила човен на ласку течії і його поволі знесло між хвилясті очеретяні чагарі.
І ось уже рукави дбайливо підкочені, і маленькі рученята занурюються по лікоть у воду, щоб захопити стебло якомога глибше...
На якийсь час Аліса зовсім забула про Вівцю та її шпиці: вона перехилилася через облавок човна [70] і кінчики її розкиданого волосся лягли на воду; її очі жадібно блищали й раділи кожному новому кущику запашного очерету.
— Аби лиш не перекинути човна, — подумала вона. — О, який чудовий!.. Як би мені до нього дотягтися!..
Це й справді трохи скидалося на знущання ("Ну, мовби зумисне!", — подумала Аліса) — адже хоч їй і пощастило зірвати чимало прегарних тростин, проте завжди траплялися ще кращі, до яких годі було дотягтися.
— Найкращі завжди недосяжні! — зітхнула вона врешті і, розпашіла, з мокрими руками та мокрим волоссям, знову сіла на своє місце й почала перебирати свіжонарвані скарби.
Вона не надто переймалася тим, що очерет в'янув і втрачав свою свіжу духмяність. Навіть справжній очерет зберігається дуже недовго, ну, а цей, задзеркальний, танув просто на очах, майже як сніг... Проте Аліса ледве це помічала — довкола було стільки дивовиж!
Не встигли вони й трохи відпливти, як одне весло зав'язло у воді й ні за що не бажало вийматися (так Аліса оповідала про це згодом). Закінчилося тим, що воно вдарило її знизу в підборіддя і (хоч як вона, бідна, ойкала) скинуло її із сидіння просто в купу очерету.
Втім вона ані трішечки не забилася і відразу підвелась. Вівця й далі хвацько орудувала шпицями, мовби нічого й не сталося.
— А могла б уже годувати раків! — тільки й сказала вона, коли Аліса знову вмостилася на [71] своєму місці й полегшено зітхнула: яке то щастя, що вона й досі ще в човні.
— А де ж ті раки? Я їх не бачила, — мовила Аліса, обережно зазираючи за облавок човна у темну глибінь. — Я б залюбки чимось їх нагодувала!
Вівця лише зневажливо пирхнула і плела далі.
— А багато тут раків? — поцікавилася Аліса.
— Раків і всякої всячини, — відказала Вівця. — Вибір багатющий, тільки вибирай. Ну, то що ти хочеш купити?
— Купити? — повторила Аліса здивовано і злякано водночас, бо і весла, й човен, і річка — все кудись раптом пропало, і вона знову стояла у темній крамничці.
— Я хотіла б купити яйце, якщо можна, — нерішуче мовила Аліса. — Почім вони у вас?
— П'ять пенсів і фартинг, а за двоє — два пенси, — відповіла Вівця.
— Виходить, двоє дешевші, ніж одне? — здивувалася Аліса, добуваючи гаманця.
— Так, але якщо купиш двоє — мусиш двоє і з'їсти, — сказала Вівця.
— Тоді мені, будь ласка, одне*, — мовила Аліса, викладаючи гроші на ляду, а сама подумала: "Хтозна, може, вони й несвіжі".
Вівця взяла гроші, кинула їх до скарбнички, а тоді сказала:
— Я людям із власних рук нічого не даю... З цього ніякого пуття... Мусиш узяти собі сама.
________________________________________
*У часи Керрола студенти Крайст Черч-коледжу жартували, що, замовивши одне яйце на сніданок, ти неодмінно отримаєш два, тому що одне обов'язково виявиться несвіжим. [72]