Фімка справді їх не побачив. Роан обіцяв доставити дітей сюди, і, здається, Фімка щойно чув їхні голоси. Потяг уже відлетів, але де ж діти? Ведмідь ще трохи потоптався і перевальцем пішов за пагорб.
Розділ XXV. Осінній дощ
Коли врятуєш щось живе, то знай,
Що ти не марно цей відвідав край!
Тільки-но мандрівники виглянули з-під купи кісток, як уперіщив дощ, і дітям довелося витягати плащ, який, крім того, що був невидимкою, залишався все ж і плащем. І всі п’ятеро радо пірнули під нього. Плащ захищав дітей від дощу, вітру та чужого погляду, але осінній холод пробирав до кісток. Кожен думав про теплий камін, затишну ковдру, гарячу піццу, цікаві телепередачі і щасливе муркотіння кішки в кутку. Це ж так добре!
Раптом діти почули якийсь тихий, ледь чутний серед барабанного стукоту дощових крапель об сукно натягнутого плаща та риб’ячі кістки звук, дуже схожий на шипіння.
– Звідки цей звук? – першою зреагувала Ернеста. – Ви чуєте шипіння?
– Я ж попереджала, що тут можуть бути змії, – мовила Юі.
– А змії можуть бачити крізь плащ, – боязко спитав Вінсент.
– Вони свою жертву знаходять по запаху. Ти чим пахнеш? Особливо їм смакують біляві хлопчики, – пожартував Хлоє, і всі разом розсміялися.
– Не бійся, змії перші не нападають, – заспокоїла Вінсента Юі.
Шипіння повторилося. Тепер воно звучало дуже жалібно, як писк.
– Он воно! – показав рукою Вінсент убік сусіднього пагорба.
На жовтих риб’ячих кістках, у каламутній калюжі, ворушився маленький золотистий клубочок.
– Не робіть різких рухів, – попередив усіх Хлоє. – Поруч може бути доросла змія.
Проте не встиг він закінчити попередження, як з-під плаща вискочила Ернеста і, не зважаючи на сильний холодний дощ, кинулася до сусіднього пагорба.
– Ернесто, зупинись! Це може бути отруйна змія! – вигукнула Аліна, кинувшись їй на підмогу.
Але було вже запізно. Ернеста ухопила в руки невеличке створіння.
– Та це ж змієнятко! – вигукнула Аліна.
– Воно зовсім замерзло, бідненьке! – Ернеста притисла його до грудей, захищаючи від дощу та вітру. Змієня враз перестало пищати, обвивши холодним мокрим тільцем теплий пальчик Ернести.
– Ернесто, Аліно, хутчіш до нас! – покликав Хлоє, підійнявши кінчик невидимого намету.
Дівчата пірнули під плащ.
– Бачите, яке воно ще малесеньке! – показувала Ернеста живу знахідку друзям.
– Воно дуже миле! – вигукнула Аліна. – Ернесто, яка ж ти молодчина!
Змієня принишкло, згорнувшись клубочком у долонях дівчинки. Здавалося, від холоду воно зовсім заклякло. Ернеста, недовго думаючи, сховала маля собі за пазуху. Друзі притулилися щільніше один до одного, закутавшись плащем, щоб зігрітися.
Розділ XХVI. Подарунок змії
– Магічна здатність – оживляти
вміння, –
Почулося в зміїному шипінні.
Коли дощ трохи вщух, мандрівники вибралися з-під купи риб’ячих кісток. Вітер швидко розганяв хмари. Визирнуло сонечко. Ернеста витягнула з-за пазухи змієня. Воно зігрілося і тепер, весело граючи кільцями, звивалося в неї на долоні. Ернеста, з радощів підспівуючи і пританцьовуючи, закружляла у веселому танку.
– Обе-реж-ж-жно, дівч-ч-чин-ко, – раптом почулось поруч голосне шипіння. – Не впус-с-сти моє ди-тинч-ч-ча! Обе-реж-ж-жно!
Ернеста скрикнула і відскочила вбік – до неї повзла велетенська змія, повільно наближаючись. Дівчинка, трохи оговтавшись, опустила маля на землю. Воно напрочуд швидко кинулось до матері і сховалося в складках її кілець.
Вінсент, що стояв поруч з Ернестою, смикнув її за руку і потягнув за собою.
– Заж-ж-ж-жди!
Ернеста обернулась – змія повзла за нею.
– Ой, це ти... ви розмовляєте? – позадкувала від змії дівчина.
– Я, а хто ж-ж-ж! – почула вона у відповідь.
Друзі здивовано глянули на Ернесту.
– Ви це чули? – вражено спитала вона.
– Шипіння чули, – підтвердив Вінсент.
– Ні, мені здалося... – почала була Ернеста, але враз замовкла. – Ви точно більше нічого не чули?
– Я те-бе не скри-вдж-ж-жу, Ер-не-с-с-с-то! Ти вря-ту-ва-а-ла мо-є ди-тя-я! – прошипіла знову змія.
– Вона розмовляє! – вигукнула Ернеста.
Діти вражено переглянулися – вони не чули нічого, крім голосного шипіння.
– Ернесто, не бійся, все буде добре, – намагалася заспокоїти подругу Аліна.
Змія підповзла ближче:
– З-з-зна-а-ю-у-у, про щ-що-о ти мрі-є-е-еш-ш-ш-ш!
Так, у неї була одна заповітна мрія, але чи погодиться Аліна?
– С-с-сьо-го-о-дні с-с-суз-з-зі-і-і-р’я З-з-змії, по-кро-о-ви-и-тель з-з-змі-і-й, з-з-зі-й-ш-ш-ло над с-с-сві-і-і-том!
Раптом почулись голосні звуки горна. Здавалось, вони лунали десь з-під землі.
– Віз-з-зь-ми-и-и ме-е-да-а-ль-йо-о-н! Я відкри-и-ю-у-у то-бі-і-і йо-го-о-о влас-с-с-ти-и-віс-с-сть ож-ж-жи-вля-а-а-ти в рі-і-з-з-зних с-с-сві-та-а-ах!
Ернеста підійшла до Аліни. Як довго вона чекала на це! Але зараз їй чомусь забракло слів.
– Аліно, чи погодилася б ти мати подругу
замість ляльки?
Аліна радісно обняла Ернесту.
– Юлечко, мила, – здогадалась вона і миттю простягнула дівчинці медальйон.
– Я на-а-аді-і-лю-у-у те-е-е —бе му-у-уд-рі-с-с-с-тю-у-у! Ти з-з-мо-о-о-ж-ж-жеш-ш-ш-ш бу-ти лю-у-у-ди-и-и-ною-у-у! – шипіла змія.
Медальйон у руках Ернести зблиснув і загорівся рівним жовтим світлом, випромінюючи золоте сяйво. Ернеста в світлі цього сяйва здавалася ще більш вродливою.
– Ду-ухо-о-вне ба-гат-с-с-с-тво – ц-ц-е-е на-а-айдо-ро-о-о-ж-ж-ж-ч-ч-чий с-с-ка-а-рб! – змія звивалася золотими кільцями навкруг Ернести.
– Але я на-ді-лю-у-у те-бе ще й ін-ш-ш-ши-ми да-ра-а-а-ми з-з-зі-і-і с-с-ві-і-то-во-о-о-ї-і-і с-с-с-кар-бни-ці! То-о-о-бі-і-і від-кри-и-и-ю-у-ться дре-е-ев-ні-і-і с-с-с-ка-а-а-рби, і ти об-да-а-ру-у-є-е-е-ш-ш-ш з-з-зне-до-о-ле-е-е-ни-и-и-х.
Сяйво медальйона згасло, змія знесилено опустила голову в траву. Внутрішня краса Ернести тепер спалахнула, ніби світло в ліхтарику її душі.
– Спасибі, – проказала вона спантеличено.
Друзі обступили її з усіх боків і почали вітати.
– Не га-а-ай-те ч-ч-ча-а-а-с-с-у! – почулось знову голосне шипіння. – По-с-с-пі-ш-ш-а-ай-те!
– Куди нам треба спішити? – опустилась Ернеста біля змії навпочіпки.
– Ви на по-ро-о-оз-з-зі-і пе-ре-хре-е-е-с-с-с-стя-а с-с-с-ві-ті-і-в. По-с-с-пі-ш-ш-а-ай-те до ма-гі-і-іч-ч-ч-них две-ре-ей! Я по-ка-ж-ж-жу вам до-ро-о-гу-у.