– Мечі? – здивувався Вінсент.
– Так, магічні мечі. Тепер ви розумієте, чому я занапастив Хлоє? Якби хлопчик був хоч би трішки старший (а йому було тоді лише три роки), я б залюбки розказав йому цю історію та попросив би його скинути Ліза з трону, бо це могла зробити тільки дитина, а вірніше – діти, серця яких скріплені дружбою. Дружба, як відомо, – велика непоборна сила! Але Пітер був тоді малюком і не зміг би нічого зрозуміти. А зараз він виріс, тож я можу вільно попрохати вас про допомогу.
– Пітер? – запитали діти ошелешено, лише Хлоє, спокійно дивлячись на стіну печери, стояв, трохи роззявивши рота.
– Пітере, не хвилюйся, я вже зняв закляття. Тепер же присягни, що скинеш з престолу Ліза, а я зроблю тобі подарунок – ти можеш просити мене, про що забажаєш!
– Я, Пітер, присягаюсь скинути Ліза з престолу! – урочисто проголосив Пітер, звівши угору меча.
Потім Зоряна усім налила повнісінькі келихи білої води – молочної, як її тут називали.
– А чому Уан наклав закляття саме на мене? – запитав Пітер.
– Тому, що ти його родич, а отже – спадкоємець Ліза, – пояснила Зоряна.
Пітер потер вуха і перепитав:
– Що? Значить, і я з Юі – родичі?
– Так, – спокійним голосом відказав Уан.
Хлопець довго сидів непорушно: думав про щойно почуте. Потім заплющив очі, згадавши про обіцянку мага, зібрав докупи усю свою силу волі і після своїх старань, доволі недаремних, підійшов до чарівника, сів поруч і запитав:
– Можна вам відкрити одну дуже важливу таємницю?
– Так, звичайно.
– Я кохаю Аліну.
– Добре, чого ж ти хочеш? – запитально звів брови могутній маг.
– Я хочу, щоб, коли нам, тобто мені й Аліні, загрожуватиме смертельна небезпека, я б зізнався їй в коханні, – затинаючись, проказав Хлоє і додав: – А вона б відповіла мені взаємністю!
– Добре! Буде зроблено! – усміхнувся Уан. – Тим паче, що для цього не потрібна магія. Я це бачив у вашому майбутньому! Але пам’ятай, ти сам творець своєї долі! – Уан підвівся і випростався. – Майбутнє можна змінити, а ось минуле, на жаль, а може, на щастя – ні! Тому не роби того, про що потім жалкуватимеш.
Країну огортали білі сутінки.
Десь у височині невидиме в світі Білої Магії, оскільки ці краї ніколи не огортала темрява, палахкотіло сузір’я Волосожар.
– У Волосожарі не вистачає однієї зіроньки, – посміхнувся Уан. – Зоряна оселилася з Велесом у чарівній країні Мано, де розташований і цей світ Білої Магії.
А сузір’я тим часом щоночі купалось у зоряних водах Південного Бугу.
– Як же хочеться додому, – прошепотіла, підходячи до Пітера, Аліна.
– До-до-му! – луною відізвалися Вінсент, Ернеста та Юі.
– Що це, чуєте? – озвалася Зоряна.
– Це, певно, Ліз! – схвилювався Лон.
Усі кинулися до чарівних дверей, та їх не було. Перед дітьми розверзлась прірва, з якої чувся гнівний крик Ліза:
– Я усім вам помщуся!
– О! Таке буває дуже рідко – відкрився вхід до Тартару, безодні, з якої повертаються тільки тоді, коли позбудуться всякого зла в душі, – промовив Велес, що також підбіг до гурту.
Усі задивилися на нього – він був, як і в легенді, юний та вродливий. Промовив до підлітків:
– У країні Рондо зла більше немає! Скоро, скоро будете вдома, а поки що на вас, правдоборців, очікують нові перемоги!
Аліна глянула на Пітера. Його очі сяяли, як зорі!