Алеф

Сторінка 8 з 37

Хорхе Луїс Борхес

Суарес стріляє з майже підкресленою недбалістю.

Теологи

Спустошивши сад, осквернивши чаші та вівтарі, гуни вдерлися верхи на конях до монастирської книгозбірні, з лайкою пошматували незрозумілі для них книжки і спалили їх, мабуть, боячись, що в тих літерах захована образа їхньому Богові, яким була для них крива залізна шабля війни. Згоріли палімпсести та кодекси, але в самому центрі вогнища, в попелі, збереглася майже неушкодженою дванадцята книга "Civitas Deі", де розповідається, як Платон навчав в Афінах, що наприкінці віків усе повернеться у свій колишній стан і він знову проповідуватиме тут, в Афінах, це саме вчення. До тексту, який не згорів у вогні, ставилися з особливою пошаною, й ті, хто читав його та перечитував у цій далекій провінції, геть забули про те, що автор навів цю доктрину лише для того, аби переконливіше її спростувати. Минуло сто років, і Авреліан{377}, коад'ютор Аквілеї{378}, довідався, що секта монотонів (їх називали також анулярами), яка виникла на берегах Дунаю, проповідує, що історія – це коло, й немає нічого такого, чого вже не було б і чого ніколи не буде. В горах Колесо і Змія замінили Хрест. Усі відчули страх, але всі заспокоїлися, коли стало відомо, що Іоанн Паннонський, який уславився своїм трактатом про сьомий атрибут Бога, має намір розгромити цю огидну єресь.

Авреліанові не сподобалися ці новини, а надто – остання. Він знав, що в богословських матеріях кожне нове слово несе в собі загрозу; потім подумав, що теза часу, який замикається в коло, є надто відмінною, надто скандальною, щоб становити серйозну небезпеку. (Боятися слід тих єресей, які легко сплутати з ортодоксією.) Але його прикро вразило втручання – майже нахабне – Іоанна Паннонського. Два роки тому цей самий чоловік, написавши своє багатослівне "De septima affectione Dei sive de aeternitate"[221], уже зробив спробу привласнити собі тему, яку претендував досліджувати лише він, Авреліан; тепер же, певно, його зазіхання поширилися й на проблему часу, тож він і заповзявся спрямувати на шлях істини анулярів, либонь, за допомогою не ліпших аргументів, аніж ті, якими користувався колись Прокруст{379}, вдаючись до ліків, що вбивають ефективніше, ніж отрута Змія… В ту ніч Авреліан гортав стародавній діалог Плутарха{380} про занепад оракулів і в двадцять дев'ятому параграфі натрапив на глузливі закиди на адресу стоїків, які твердили про нескінченність циклу світів з нескінченною кількістю Сонць, Місяців, Аполлонів{381}, Діан і Посейдонів. Ця знахідка видалася йому сприятливим знаком, і він поклав випередити Іоанна Паннонського й самому розгромити єретиків, що поклоняються Колесу.

Буває, що чоловік домагається кохання жінки для того, щоб забути її, щоб не думати більше про неї; так само й Авреліан хотів перемогти Іоанна Паннонського для того, щоб вилікуватися від неприязні, яку той йому вселяв, а не для того, щоб заподіяти йому зло. Поринувши в працю й захопившись виготовленням силогізмів та пошуками якнайдошкульніших спростувань, щедро розцяцьковуючи свою викривальну промову всіма отими nego[222], autem[223] та nequaquam[224], він відчув певну полегкість, що справді допомогла йому забути про цю неприязнь. Він будував довжелезні, вкрай заплутані періоди, переобтяжені вставними реченнями, в яких недбалість мови та солецизми{382} ніби мали на меті підкреслити його крайню зневагу. Какофонію він перетворив на знаряддя. Передбачаючи, що Іоанн громитиме анулярів, удаючись до грізних інвектив пророка, він, щоб не бути на нього схожим, обрав тон глузливого знущання. Августин писав, що Ісус – це пряма дорога, яка виводить нас із кіл лабіринту, де блукають безбожники; Авреліан з ретельною банальністю по черзі порівняв їх з Іксіоном{383}, з печінкою Прометея, із Сізіфом{384}, з отим фіванським царем, який побачив два сонця, із заникуванням, з папугами, з дзеркалами, з мулами, які крутять корбу, та з дворогими силогізмами. (Поганські легенди все ще жили, зведені на рівень стилістичних прикрас.) Як і всяк, хто володіє книгозбірнею, Авреліан почував себе винним у тому, що не прочитав у ній геть усе. Ця прикра обставина спонукала його віддати належне багатьом з тих книжок, що наче докоряли йому за неувагу до них. Так, він спромігся прикрасити свій опус уривком з трактату "De principiis"[225] Ориґена{385}, в якому заперечується, що Юда Іскаріот знову продасть Господа, а Павло знову спостерігатиме в Єрусалимі за муками Стефана, та фрагментом з "Academica priora"[226] Цицерона, де автор глузує з тих, хто уявляє собі, ніби в той самий момент, коли він розмовляє з Лукуллом{386}, безліч інших Лукуллів та інших Цицеронів кажуть точнісінько те саме в нескінченній кількості однакових світів. Крім того, Авреліан пустив у хід проти монотонів згадуваний текст Плутарха й висловив своє обурення з приводу того, що для ідоловірця lumen naturae[227] важило більше, аніж для них Слово Боже. Ця праця забрала в нього дев'ять днів; а на десятий йому вручили копію спростування, яке написав Іоанн Паннонський.

Воно було майже сміховинно коротке – Авреліан подивився на нього спочатку зневажливо, потім – зі страхом. У його першій частині наводилося тлумачення останніх рядків дев'ятого розділу з "Послання до євреїв", де говориться, що Ісус не приносив себе в жертву багато разів від початку світу, а зробив це лише один раз наприкінці віків. Друга частина пов'язувала біблійну згадку про марне велемовство поган (Матвія, 6, 7) і той фрагмент із сьомої книги Плінія, де стверджується, що в усьому нескінченному Всесвіті немає двох однакових облич. Іоанн Паннонський додав до цього, що так само не існує двох однакових душ і що душа найтяжчого грішника є дорогоцінною, як та кров, що її пролив за нього Ісус Христос. Діяння однієї людини, стверджував він, важить більше, аніж дев'ять небесних кіл, і думати, ніби можна зникнути й повернутися, є кричущою легковажністю. Час не відновлює того, що ми втрачаємо; вічність зберігає його як для слави небесної, так і для полум'я пекельного. Трактат був прозорим і всеосяжним; здавалося, його створила не якась конкретна особа, а мовби "всяка людина" або, можливо, все людство.