Після цього він розв'язав полоненого й покинув його в пустелі, де той і помер від голоду й спраги. Хвала Тому, хто не знає смерті!
Чекання
Екіпаж привіз його до чотири тисячі четвертого номера на цій вулиці Північно-Східного кварталу. Не було ще й дев'ятої ранку. Він з приємністю дивився на плямисті платани, на квадратики землі біля підніжжя кожного, на акуратні будинки з балкончиками, на сусідню аптеку, на злинялі ромби вивісок крамниці залізних виробів та художньої крамниці. З протилежного боку вулиці тяглася довга й глуха стіна лікарні, трохи далі сонячні промені виблискували на склі оранжереї. Він подумав, що все це оточення, нині випадкове й нечітко оформлене, мов побачене уві сні, з плином часу стане для нього, якщо так захоче Бог, незмінним, необхідним і знайомим. На вітрині аптеки виднілися порцелянові літери: БРЕСЛАУЕР. Євреї замінили італійців, які перед тим витіснили звідси креолів. Либонь, так воно й ліпше; приїжджий не вельми прагнув водити знайомство з людьми своєї крові.
Візник допоміг йому зняти дорожню скриню; жінка з неуважним чи то стомленим виразом обличчя відчинила нарешті двері. Візник нахилився з передка, повертаючи йому одну з монет, уругвайську, яка завалялася в його кишені після тієї ночі, перебутої в готелі Мело. Приїжджий віддав йому сорок сентаво й при цьому подумав: "Я маю поводитися так, щоб усі забули про мене. А зараз я помилився двічі: розплатився чужоземною монетою і дав помітити, що для мене ця помилка має вагу".
Жінка рухалася попереду, вони пройшли через передню й перше патіо. Кімната, яку для нього приготували, на щастя, виходила в друге. Ліжко було із заліза, яке майстер вигадливо позагинав у вигляді гілля та виноградних лоз; тут-таки стояла висока шафа із соснового дерева, полірований стіл, етажерка з книжками до самої підлоги, два неоднакові стільці, умивальник з неодмінними тазом, глеком та мильницею і сулія з непрозорого скла. Стіни прикрашала карта провінції Буенос-Айрес та розп'яття, на червоних шпалерах повторювалося зображення павича з розпущеним хвостом. Єдині двері виходили в патіо. Приїжджому довелося переставити стільці, щоб звільнити місце для скрині. Все тут сподобалося новому пожильцю; коли жінка запитала, як його звуть, він назвався Вільярі, не з таємним викликом і не для того, щоб подолати приниження, якого не відчував, а тому, що це ім'я мов приклеїлося до нього, тому, що він був неспроможний вигадати якесь інше. Хоча, звичайно ж, тут не йшлося про поширену літературну помилку, коли уявляють, що взяти собі ім'я ворога – велика хитрість.
Спочатку сеньйор Вільярі не виходив із дому, а через кілька тижнів почав ненадовго виходити, після того як смеркне. Одного вечора він пішов у кінематограф, який був за три квартали. Він завжди сідав тільки в останньому ряду, завжди виходив незадовго до того, як закінчиться сеанс. Він дивився трагічні історії з життя злочинного світу, в яких, безперечно, були помилки, в яких, безперечно, були картини з його колишнього життя. Вільярі цього не помічав, оскільки уявлення про зв'язок мистецтва з реальною дійсністю було для нього чужим. Він слухняно примушував себе втішатися баченим і намагався лише зрозуміти, навіщо все це показують. На відміну від людей, які читають романи, він ніколи не дивився на себе як на літературного персонажа.
Він ніколи не одержував ані листів, ані навіть проспектів, але з якоюсь туманною надією читав одну з газетних рубрик. Увечері він підсував до дверей стільця й зосереджено цмулив мате, не відриваючи погляду від виткої рослини на стіні високого сусіднього будинку. Роки самотності навчили його, що в спогадах дні здаються однаковими, але реально немає жодного дня, навіть у в'язниці чи в лікарні, що не приносив би якоїсь несподіванки. В інших місцях ув'язнення він піддавався спокусі рахувати дні й години, але це його ув'язнення було не таким, бо не мало терміну – якщо тільки газета не принесе йому одного ранку звістку про смерть Алехандро Вільярі. А могло бути, що Вільярі вже помер, і в такому разі це його життя – сон. Ця можливість його непокоїла, бо він ніяк не міг зрозуміти, що вона йому принесла б – прикрість чи полегкість; зрештою він сказав собі, що така можливість – абсурд, і відкинув її. У далекі дні, віддалені не так плином часу, як двома чи трьома непоправними вчинками, він мав чимало жадань і прагнув здійснити їх з пристрастю, якої ніщо не стримувало. Ця могутня воля, підсилювана ненавистю до людей і любов'ю до однієї жінки, тепер нічого особливого не прагнула – лише тривати, не уриватися. Запаху трави, запаху чорного тютюну, тіні, що поступово насувалася на патіо, було досить.
У домі жила вівчарка, вже дуже стара. Вільярі заприятелював з нею. Він розмовляв з нею по-іспанському, по-італійському і тими кількома словами, які він зберіг від простої говірки свого дитинства. Вільярі намагався жити лише в теперішньому часі, без спогадів і завбачень; перші означали для нього менше, ніж останні. Він мав невиразне відчуття, що минуле – це та субстанція, з якої утворюється час; тому час так відразу й перетворюється на минуле. Його поневіряння іноді здавалися йому щастям; у такі хвилини він був не набагато складнішим, аніж пес.
Однієї ночі він здригнувся й похолов од раптового й нестерпного болю в глибині рота. Це несподіване й жахливе відчуття повторилося через кілька хвилин, потім іще раз перед світанком. Уранці Вільярі викликав візника й поїхав до зубної лікарні в Одинадцятому кварталі. Там йому вирвали кутній зуб. Під час цієї неприємної процедури він поводився не більш і не менш боягузливо, ніж інші.
Якось увечері, повертаючись із кінематографа, він відчув, що його штовхнули. Гнівно та обурено, з якоюсь таємною полегкістю, він обернувся до нахаби. Грубо вилаявся, а той у відповідь лише пробелькотів вибачення. Це був чоловік молодий, високий, темноволосий, і його супроводжувала жінка, схожа на німкеню; того вечора Вільярі знову й знову повторював собі, що ці люди йому незнайомі. Проте минуло не менш як чотири чи п'ять днів, перш ніж він наважився вийти на вулицю.
Серед книжок, які стояли на етажерці, була "Божественна комедія" з давнім коментарем Андреолі{474}. Спонукуваний не так цікавістю, як почуттям обов'язку, Вільярі почав читати цей великий твір. До обіду він прочитував одну пісню, а потім, у суворому порядку, примітки. Пекельні муки не здавалися йому ні неймовірними, ні надмірними, і він не думав про те, що Данте помістив би його в останній круг, де зуби Уґоліно без перерви гризуть потилицю Руджері.