Алеф

Сторінка 2 з 37

Хорхе Луїс Борхес

II

Прийшовши до тями після цього кошмару, я побачив, що лежу зі зв'язаними руками у видовженій і неглибокій кам'яній ніші, не більшій за звичайну могилу й видовбаній у крутому схилі гори. Краї цієї заглибини були вологі, радше вичовгані часом, аніж відшліфовані зусиллями людей. Моє серце болісно калатало, і я знову відчув, що мене спопеляє спрага. Я вистромив голову зі своєї ями й слабко закричав. Біля підніжжя гори нечутно котив свої води каламутний потік, пробиваючись крізь пісок та купи сміття; а на його протилежному березі сяяло у променях надвечірнього чи вранішнього сонця Місто Невмирущих – було очевидно, що це воно. Я побачив мури, арки, монументальні фасади та форуми. Близько сотні неоднакових і нерівномірно розташованих ямок, схожих на мою, виднілися на схилі гори та в долині. В піску були вириті неглибокі окопи. З усіх цих жалюгідних заглибин та ніш вигулькували голі люди з сірою шкірою й розкудланими бородами. Мені здалося, я їх упізнав: вони належали до тих дикунів-троглодитів, чиє бридке плем'я населяє береги Аравійської затоки та ефіопські печери. Я не здивувався б, якби довідався, що вони не знають людської мови й пожирають змій.

Нестерпна пекуча спрага додала мені сміливості. Побачивши, що піщаний берег усього лише за якихось тридцять футів від мене, я заплющив очі й зі зв'язаними за спиною руками покотився вниз по схилу. Я занурив закривавлене обличчя в каламутну воду й став хлебтати її, як це роблять звірі, коли приходять на водопій. І перш ніж знову провалитися в маячню та марення, я, сам не знаю чому, промовив кілька слів грецькою мовою: "Багаті жителі Зели{358}, що п'ють води Езепа…"

Не знаю, скільки днів і ночей прокотилося наді мною. Неспроможний повернутися під захист печер, лежачи голий і страждаючи від лютого болю на цьому невідомому піщаному березі, я не міг опиратися тому, що сонце й місяць нещадно гралися моєю гіркою долею. Схожі у своєму дикунському стані на наївних малих дітей, троглодити не допомагали мені ані вижити, ані вмерти. Даремно я благав їх, щоб вони заподіяли мені смерть. Одного дня я звільнився від пут, перетерши їх об гострий прискалок. А другого зіп'явся на ноги й спромігся вижебрати чи вкрасти – і це я, Марк Фламіній Руф, військовий трибун одного з римських легіонів – свій перший огидний кусень зміїного м'яса.

Палке прагнення побачити Невмирущих, доторкнутися до будівель надлюдського Міста проганяло від мене сон. Немов проникнувши в мої наміри, не спали й троглодити; спочатку я подумав, вони стежать за мною; потім – що вони заразилися моїм неспокоєм, як заражаються цим собаки. Щоб покинути селище тих дикунів, я обрав надвечірній час, коли вони виявляли найбільшу активність – майже всі вилазили з нір і втуплювали невидющий погляд у призахідне сонце. Я почав молитися гучним голосом, не так у надії на божественну ласку, як у сподіванні налякати дике плем'я артикульованими словами. Потім перейшов через струмок, перегороджений піщаними наносами, й попрямував до Міста. Двоє чи троє чоловіків якось невпевнено й нерішуче плентали за мною. Вони були присадкуваті на зріст, як й інші люди з цього племені, й уселяли не страх, а огиду. Мені довелося обминути кілька котлованів неправильної форми, схожих на каменоломні. Засліплений грандіозною величчю Міста, я був подумав, що воно розташоване ближче, ніж виявилося насправді. Була вже північ, коли я ступив на чорну тінь від його мурів, що покраяла жовтий пісок химерними візерунками зубців і башт. Я зупинився, охоплений почуттям, подібним до священного жаху. Такими нелюдськими видалися мені й обриси Міста, яке бовваніло переді мною, і навколишня пустеля, що я навіть зрадів, помітивши одного з дикунів, який досі плентав за мною. Я заплющив очі й (не засинаючи) став чекати, коли заясніє день.

Я вже казав, що Місто розташувалося на високому скелястому плато. Його майже прямовисні схили були так само неприступні, як і мури, що височіли над ними. Ноги в мене підгиналися від утоми, але в чорній скелі я не побачив жодної заглибини, жодного виступу, а в одноманітному й, здавалося, нескінченному мурі ніде не виднілося жодної брами. Спека була такою нещадною, що я сховався від неї в печері. В її глибині я побачив колодязь, у чорну порожнечу якого мовби провалювалися прямовисні сходи. Я спустився по них і плутанкою брудних галерей дійшов до просторого округлого приміщення, ледь видимого. В тому підземеллі було дев'ять дверей; вісім з них відчинялися в лабіринт, що довгими й плутаними переходами приводив у це саме приміщення; дев'яті двері (крізь інший лабіринт) давали вихід у друге округле приміщення, схоже на перше. Я не знаю, скільки всього було там таких підземних кімнат; мої невдачі та моя тривога побільшували їх кількість. Тиша була ворожою і майже абсолютною; в цій мережі кам'яних галерей не чути було іншого звуку, крім посвисту якогось дивного підземного вітру – я так і не зрозумів, у чому його причина; зовсім нечутно струменіли, зникаючи в розколинах, цівки води, забарвленої іржавим кольором. На свій жах, я почав звикати до цього непевного світу; мені здавалося неймовірним, що десь могло існувати щось інше, аніж ці округлі підземні склепи з дев'ятьма дверима та ці плутанки підземних галерей. Не знаю, як довго блукав я там, під землею; знаю тільки, що не раз, никаючи в тому лабіринті, я вже не міг зрозуміти, за чим тужу: за містом, де я народився, чи за бридким поселенням дикунів.

У глибині одного з підземних коридорів дорогу мені раптом перепинила прямовисна стіна, і якийсь далекий промінчик світла упав на мене. Я підвів засліплені підземною пітьмою очі й розгледів десь на запаморочливій висоті кружальце неба, такого яскраво-синього, що воно здалося мені майже пурпуровим. Металеві скоби стриміли зі стіни, утворюючи драбину, по якій я відразу почав підійматися, хоча зовсім ослаб від нестерпної втоми, лише вряди-годи затримуючись, аби по-дурному схлипнути від щастя. І ось я побачив капітелі й астрагали, трикутні та напівокруглі фронтони, неясну архітектурну розкіш із граніту й мармуру. Й ось так я піднявся з темної в'язниці чорних заплутаних лабіринтів у залите сонячним промінням Місто.