Алеф

Сторінка 11 з 37

Хорхе Луїс Борхес

Contempsit caros, dum nos amat ille, parentes,

Hanc patriam reputans esse, Ravenna, suam[234].

Він не був зрадником (зрадникам зазвичай не пишуть таких розчулених епітафій), він був просвітленим, був наверненим. Через кілька поколінь ті ж таки ланґобарди, які таврували перебіжчика, наслідували його приклад: вони стали італійцями, ломбардцями, й можливо, один із його кревних родичів на ім'я Альдіґер започаткував рід, який потім став називатися Аліґ'єрі. Багато припущень можна висунути для пояснення вчинку Дроктульфта; моє, мабуть, найпростіше, і якщо воно й не відповідає істині як факт, то, безперечно, відповідає істині як символ.

Коли я прочитав у книжці Кроче історію цього воїна, вона схвилювала мене надзвичайно, і я мав таке враження, ніби натрапив, у зовсім іншій формі, на щось дуже мені близьке. Майнула думка про монгольських вершників, які збиралися перетворити Китай на величезне пасовище для своїх коней, а потім доживали віку в містах, які колись мріяли стерти з лиця землі. Проте я шукав іншої пам'яті. І зрештою я її знайшов – це була розповідь, яку я одного разу почув від своєї небіжчиці бабусі, що була англійкою.

1872 року мій дід Борхес командував військами, яким було доручено охороняти південно-західний кордон штату Буенос-Айрес та південний кордон Санта-Фе. Командний пункт розташувався в Хуніні; далі, на відстані чотирьох-п'яти ліг один від одного, тяглася низка фортів, а ще далі – землі, які тоді називалися Пампою{403}, або так звані Внутрішні Території. Одного разу, чи то дивуючись, чи то сміючись, моя бабуся заговорила про свою долю англійки, відірваної від рідної землі й закинутої на цей край світу. Їй відповіли, що вона не одна тут така, й через кілька місяців показали на молоду індіанку, яка повільно перетинала площу. Вона була в двох барвистих плащах і боса; волосся в неї було русяве. Якийсь солдат сказав їй, що з нею хоче побалакати інша англійка. Молода індіанка погодилася на це; вона увійшла до комендатури без страху, але внутрішньо насторожена. На мідному, розмальованому в грубі барви обличчі очі мали той збляклий колір, який англійці називають "сірим". Тіло в неї було легке й гнучке, як у дикої кози; руки – сильні й кощаві. Вона завітала сюди з пустелі, з Внутрішніх Територій, і все здавалося їй тут маленьким: двері, стіни, меблі.

Можливо, що дві жінки на якусь мить почули себе сестрами, закинуті так далеко від свого рідного острова, в немислимий край. Моя бабуся поставила їй якесь запитання; молода індіанка відповіла, з великими труднощами підшукуючи потрібні слова й повторюючи їх з таким здивованим виразом, ніби раптом відчула давно забутий смак. Ось уже п'ятнадцять років, як вона не розмовляла рідною мовою, і їй було нелегко пригадати її. Вона розповіла, що родом із Йоркширу, що її батьки емігрували в Буенос-Айрес, що вона втратила їх під час несподіваного нападу індіанців, які забрали її з собою, що тепер вона дружина вождя, якому народила двох дітей і який дуже хоробрий. Вона розповідала це грубою, сільською англійською мовою, перемішаною з аракуанськими словами та з говірками пампи, і за її розповіддю вимальовувалося примітивне, сповнене небезпек життя: намети з кінських шкур, вогнища з кізяка, бенкети, на яких ласували підгорілим м'ясом або сирими потрухами, таємні виправи на світанку; напад на обору для худоби, виття й грабунок, збройна сутичка, багата кінська збруя, захоплена на садибах голими вершниками, багатоженство, сморід і чаклунство. Й ось таким варварським і примітивним життям примушують жити англійку! Зворушена жалістю і вкрай обурена, моя бабуся умовляла молоду жінку не повертатися до свого племені. Присягалася допомогти їй, обіцяла викупити дітей. Але та відповіла, що цілком щаслива, й того ж таки вечора повернулась у свою пустелю. Франсиско Борхес{404} помер незабаром по тому, загинувши у вогні революції 1874 року; й, можливо, тоді моя бабуся змогла розгледіти в цій іншій жінці, також викраденій і перетвореній цим невблаганним континентом, страхітливе віддзеркалення своєї власної долі.

Раніше світлокоса індіанка щороку зазирала до крамничок Хуніна або форту Лаваль, щоб накупити там усіляких дрібничок та "непотребу"; проте після розмови з моєю бабусею вона перестала туди з'являтись. А втім, їм судилося зустрітись іще один раз. Якось моя бабуся вибралася на полювання. На одному ранчо, біля болота, чоловік різав вівцю. Наче вві сні з'явилася та індіанка верхи на коні. Спішилася й напилася свіжої крові. Не знаю, чи вона вчинила так тому, що просто не могла інакше, чи то був виклик або якийсь знак.

Тисяча триста років і неосяжний простір океану розділяють долю англійської полонянки й долю Дроктульфта. Обидві вони тепер лишилися в минулому, яке годі вернути. Образ варвара, який перекинувся на бік Равенни, й образ європейської жінки, що обрала життя в пустелі, можуть видатися протилежностями. А проте обома ними рухав один і той самий таємний порив, сильніший за будь-які аргументи тверезого розуму, й обоє підкорилися цьому пориву, пояснити який не змогли б. Цілком можливо, що ці дві розказані мною історії – насправді одна історія. Господь не бачить різниці між орлом і решкою цієї монети.

Біографія Тадео Ісидоро Круса (1829–1874)

I'm looking for the face I had

Before the world was made.

Yeats. "The Winding Star" [235]

Шостого лютого 1829 року повстанці, переслідувані на той час Лавалем, ішли з Півдня, щоб з'єднатися з військом Лопеса{405}, й зупинилися на перепочинок у садибі, назву якої вони не знали, за три чи чотири ліги від Пергаміно; перед світанком одному з чоловіків наснився тяжкий кошмар; його здушений крик розбудив у темряві хліва жінку, яка з ним спала. Ніхто не знає, що йому тоді примарилося, бо вже наступного дня, о четвертій годині, повстанці були розгромлені кавалерією Суареса{406}, яка гналася за ними дев'ять ліг, аж поки на поля не опустилася ніч, і той чоловік знайшов свою смерть у якомусь рівчаку, бо череп йому розпанахала шабля, що воювала в Перу й у Бразилії. А жінку, яка з ним спала, звали Ісидора Крус, і син, що в неї народився, дістав ім'я Тадео Ісидоро.