Знизу заволали:
– Малай-базар!
Не встиг я глянути за борт, як на судно вже лізло з десяток всюдисущих торговців. За якусь мить малайці, скориставшись вірьовками з гаками, якими вони чіплялися за судновий планшир, – так корсари йшли на абордаж! – були вже на борту.
– Малай-базар! – горлали метушливі, верткі.
Кожен спішив захопити зручніше місце. Довге мотуззя, немов павутиння, вздовж і впоперек обснувало палубу. То гендляри, протягнувши вірьовки, "огороджували" захоплену територію… А скоро там височіли гори краму. Чого тільки не було – від нафталіну до мініатюрних радіоприймачів! Пропонують ажурні тканини, черевики з крокодилячої шкіри. Крик моди! Самі ж, сіромахи, одягнені у вилинялий ситець, взуті в подерті парусинові черевики. Та, щоб заробити на хліб насущний, доводиться торгувати.
Картина неначе вихоплена з казок "Тисячі і одної ночі". Ось вам і порядочок, товаришу боцман! І як він терпить отаке?..
. – Звичайно, це неподобство, – оглянувши завалену крамом палубу, зауважив той і тут же змилувався, – але куди їх дінеш – виганяти ж не будеш: хай торгують!
Неподалік "Витязя" зупинився танкер. Кілька малайських човників-джонок, схожих на фантастичних істот, – усі були розмальовані так, що передня частина перетворилася на хижо вишкірений рот, з банькувато витріщеними очима на бортах, – атакувало прибулого океанського велетня.
– Ваня-Маня! – сіпають за руку малайці. – Дайош! – І тягнуть до свого краму, примовляючи хтозна від кого почуту й заучену нісенітницю: – Кончай шалтай-болтай, дайош, Ваня-Маня!
Збиралися на берег, і я поспішив до човна, що чахкав унизу, під трапом.
Своєю підкресленою екзотичністю панорама міста, розгорнута обіруч, скидалася на барвисто розцяцьковану декорацію – закрадався сумнів щодо вірогідності побаченого, хоч усе перед очима було реальне: широчезне плесо голубої затоки, світло-синє небо, стрімкі білокам’яні будинки, над якими, немов парасольки, розпростерли тінисті віяла кокосові пальми. Кораблі й кораблики на приколі. Вежа маяка. Величезна споруда морського вокзалу.
Фасад Сінгапура, який мав вражати, таки вражав…
– Гарно? – запитав сусіда.
– Дуже! – захоплено вигукнув я.
– Поглянь праворуч, – сказав Касянович, який також плив на човні.
Ми наближалися до берега, і його неясні обриси – багатоповерхові споруди, оповиті серпанком далини, тепер проступали чіткіше: миготіли вивіски на фронтонах торгового дому, вгорі над різними іноземними фірмами "Зінгер", "Шелл", "Пентакс", "Соні" заклично палали неонові літери реклам, ніби промовляли: "Чужинцю! Це обличчя славетного Сінгапура – райського куточка, де панує щастя й злагода і де навіть натяку немає на лихо".
Я глянув праворуч і біля підніжжя модернових споруд побачив якийсь первісний кочовий стан – жахливий людський мурашник. Люди, не знайшовши, мабуть, притулку іна землі, жили на воді. В гирлі двох невеликих річок, що звуться Каланг і Геланг, схожих на жилаві робочі руки, благально простягнуті до затоки, щось ряботіло. То були хатинки з ветхими, вилинялими на сонці дахами, хатини-човни. Халупки щільно притиснулись одна до одної, ніби в єднанні шукали порятунку од нищівності моря, яке в годину люті все змітає на своєму шляху, – людське ненадійне пристановище, злигоднями згуртоване воєдино, якому ніде дітися від кам’яної навали міста, що громаддям нависло вгорі – гнітючого, немилосердного деспота, в першу-ліпшу мить ладного розчавити, проковтнути все: оці човни-халупи і людський клопітний мурашник на них.
В очах немов двоїлося. Роздвоювалось щойно побачене, бо місто й справді мало кілька облич, як многоликий Будда, у всемогутність якого вірять малайці.
Галас, крики.
Знову долинуло до слуху:
– Ваня-Маня, копчай шалтай-болтай! Дайош, Ваня-Маня.
Над велетенськими сковородами, густо розставленими на набережній, просто неба, – димок; із таких же великих казанів – пара. Щось вариться, смажиться і тут відразу продається.
Місто, як розпечена сковорода, пашіло в обличчя, булькало, немов казан.
Не встигли ми зіскочити з човна, як нас оточили малайці. Купи, та й годі, купи хоч що-небудь! В руки тицяють "цілющий" тібетський бальзам, східні прянощі, барвисті тканини, а. найбільше – англійського краму.
– Сінгапур, – знаюче мовив Касянович, – перевалочна база між Азією та Європою. Хоч він і став незалежною державою, а до кінця не позбувся опіки колишніх господарів. Усі оці компанії, – показав на споруди, що височіли перед очима, – банки, трести – в руках англійців і купки місцевих плутократів.
Касянович – жива енциклопедія, він об’їздив увесь світ і в Сінгапурі бував не раз.
– Моні! – озираючись, крадькома простягають худі висохлі руки малайці.
– Що вони хочуть? – не зрозумів я.
– Що? – перепитав Касянович. – Грошей, друже!
Базаром і простягнутою рукою жебрака починалося це місто. Наче в лабіринт, увійшли ми в торгові ряди, які водночас були й вулицями.
На запрошення доктора Карми група біологів, до якої включили й мене з Анукіним, збиралася відвідати ботанічний сад. Природознавці дуже хотіли, ознайомитися із "сьомим чудом світу", про яке вони стільки чували: нас же, матросів, цікавили джунглі: хоч одним оком глянути на них.
– Та спочатку оглянемо ще одне "чудо", – змовницьки мовив Карма, наказуючи шоферові звернути ліворуч.
Центр, видно, кінчався (багатоповерхові красені будинки височіли десь збоку) і починалась околиця. Власне, в цьому місті було кілька міст. Ось берег річки, всіяний скособоченими хатинами, із стовбцями ієрогліфів на стінах; півкроку не ступити – тісно! Зграйки дітлахів, самітні продавці біля прилавків; якісь майстерні, кузні, люди, схилені над верстатами.
Обабіч вулиці, яку минули, десятки домовин – квартал трунарів; поруч – квартал умільців, які роблять різні металеві та перламутрові дрібнички – браслети, намисто, обручки та інші жіночі прикраси. Потім запетляли вулички, тісні, звивисті, по яких ледь можна було проїхати, – продуктові ряди. На циновках купи їстівного коріння, в кошиках – риба, слизькі, пропахлі морем молюски. Кількаметрові, ще живі змії, звиваючись на гачках, гойдалися над головами. Сморід, бруд, специфічний, ні з чим не зрівняний нудотністю запах. Це "Чайна таун" – густонаселений район, де мешкають китайці. У Сінгапурі їх майже півтора мільйона – три чверті всього населення, і не було випадку, щоб людина не китайської національності оселилася в "Чайна таун". Ті, хто населяє Сінгапур, – малайці, таміли, індійці, китайці, – живуть окремими, за національною приналежністю відособленими колоніями, суворо дотримуючись традицій і звичаїв своїх предків.