Ось ми й зустрілися з дітищем Нептуна – тайфуном. Прокинулись демони, донедавна принишклі, а тепер розбурхані вітром. Тайфун шаленів чотири доби, а здалося, минула вічність.
Чотири дні і чотири ночі боролися ми, щоб лишитися на плаву – не схибити, перемогти в цьому поєдинку.
ВОРОТА СХОДУ
Капітан ні на мить не залишав містка, але командував зараз не він – лоцман.
Розташувавши Сінгапур на перехресті морських доріг, природа ніби здогадалася, що порт стане воротами між Заходом і Сходом, і ключі від "брами", яка відмежовує ці два світи, вручила тутешнім мореплавцям.
Підступи до Сінгапуру небезпечні. І поки судно не ляже на генеральний курс, без провідника пливти рисковано.
До Малаккської протоки "Витязя" проводив лоцман – високий, худорлявий чоловік із подзьобаним віспою, наче сухий, надлущелий сонях, обличчям. Мову нашу він трохи знав, як знають її й деякі його колеги.
Прогуркотівши в принишклій тиші якорями, ми залишили порт. Вогнисто-оранжеве сонце вже торкнулося суходолу – кілька невеличких, порослих тропічною гущавиною острівців Сент-Джон з тюремною баштою на скелі.
– Око дракона! – відзначив штурман, мружачись від променів, що били йому в обличчя, і пошепки, щоб не почув лоцман, додав: – Англійці-дотепники навіть у лоції згадали, що для тих, хто відвідує їхню колишню колонію – Сінгапур, тюрма на Сент-Джоні – прекрасний орієнтир. Забули тільки написати: "Ласкаво просимо!"
Кілька годин ще такий блакитний небокрай: далекі – темно-зелені, зовсім близькі – світло-смарагдові джунглі захлюпнула сонячна повінь. Острови витикалися з води, як продовження самої безодні, – примарно, серед пустелі неба й моря; і безодня, здавалось, поглинула їх, коли востаннє над островами зблиснув сонячний окраєць.
Тоді довкола запанувала темрява, а небо всіялося густими зорями.
Лоцман залишив "Витязь" – вогник над його катером довго іскрився в пітьмі, а потім, перетворившись у ледь помітну цятку, згас.
Ми з Анукіним змінилися з вахти, допомогли хлопцям завалити трап, скойлали розкидані на палубах швартові кінці і розбрелися хто куди – відпочивати.
Хоч кожен із нас уже входив у звичний, розмірений ритм морського життя, порушений зустріччю з берегом, проте всі ще були в полоні землі: тільки й розмов, хто що побачив та яке-то воно дивне.
Я заліз у намет і, аби врятуватися від задухи, що не минала й уночі, зняв брезентовий дах, розкинувся горілиць – зорі іскрилися повновидо, близько, от-от торкнуться чола, – почав перебирати в пам’яті прожиті дні, власне, кілька днів, проведених на берегах Малакки… І вони в цій темряві, під чужим небом замиготіли переді мною, як обриси невидимих. земель на екрані суднового локатора, – вабливі і водночас такі суперечливі, несхожі на жоден раніше прожитий мною день. Чи й не дивина! Мене називали паном, і рікші – люди, запряжені у візки, – пропонували свої послуги – покататися. Голодні просили милостиню, а поруч, з розчинених вікон багатих вілл, линула музика. Світ кривди і зла, людського страждання й нерівності, світ, про який ми знали тільки з історії, раптом ніби воскрес із мертвих.
З містка пролунало:
– Віддати якір!
Боцман давно вже стояв біля брашпиля, чекаючи цієї миті. І тепер він, бачу, квапливо послаблює гальмо. Здригнулося судно, а з труби клюза, – іржа від змичок якір-ланцюга, немов з гарматного жерла, – заклубочившись над водою, поповзли жовто-сині змійки пороху і диму.
Якір ліг на дно.
Гранітний хвилелом з вежею маяка та невисокими деревцями, – що всупереч усьому таки виросли серед голого каміння, відгороджував зовнішній рейд, де ми зупинилися, від внутрішньої гавані, за якою виднілись білі дахи пакгаузів і здіймалися високо в небо багатоповерхові споруди. Це був Сінгапур, "бананово-лимонне" місто, відоме мені лише з книг, той загадковий порт, про який, – бачили його чи ні, – завжди люблять поговорити старі моряки.
Що ж ти нам принесеш: радість чи гіркоту, захоплення чи розчарування, Сінгапуре, Місто Лева, як тебе величають? Левів, правда, тут ніколи не було, і помилку в назві міста приписують якомусь принцу з імперії Сравіджая, що, висадившись на півдні Малакки і побачивши першу ж тварину, з переляку крикнув: "Сінга Пура".
Але як би там не було, особисто я зачарований легендами. Сінгапур мав на увазі й поет, написавши:
С деревьев стекают душистьге смоли,
Узорные листья лепечут: "Скорей…"
Здесь реют червонного золота пчелы,
Здесь розы краснее, чем пурпур царей.
И карлики с птицами спорят за гнезда,
И нежен у девушек профиль лпца…
– Вахтовий, до прапора!
Це голос штурмана.
– Прапор Союзу Радянських Соціалістичних Республік і прапор республіки Сінгапур – підняти!
І ось стяги вгорі: сінгапурський на фок-щоглі, наш, багряний, в промінні вранішнього сонця, майорить на флагштоці.
Червоний стяг моєї землі полощеться на вітрі в чужому небі, над цими неозорими водами. Повз "Витязь" пропливають малайські човни, і люди підводяться, щоб подивитися на наш багряно-зоряний стяг.
Не знаю, комусь, може, здається це сентиментальним, але, далебі, у мене закалатало серце, коли я стояв на кормі під розкритим прапором моєї Батьківщини.
Згадалося, як під час війни наше село переходило з рук у руки, як уночі гітлерівці вигнали дітей і жінок в степ, на передову, і, прикриваючись нами, намагалися прорвати лінію фронту. Вибухи, стрілянина, стогін поранених; аби врятувати нас, з протилежної сторони раптом підвелися на повен зріст бійці, з криками "ура", минаючи нас, кинулися на смертельний бар’єр – ворожу, до зубів укріплену заставу-ловушку. І як упав боєць із знаменом у руці… як знамено те підхопив інший. Як потім, коли на сільському майдані у братській могилі ховали полеглих, багряніли, покроплені кров’ю, кулями прошиті знамена…
Згадав я все, спостерігаючи, як захоплено дивляться незнайомі мені люди, на наш прапор. І здалося, наче в що мить на чужині зі мною разом хлопці, що, відбивши атаку, полягли за наше село, і мій батько, якого куля скосила під Прагою, і колосисте поле – вся моя земля наче була зараз тут, а вогневий рубіж проходить крізь самісіньке серце…
І я, сповнений гордості за рідну землю, усміхнувся. Еге, подумалось, хоч і лоскочуть уяву романтичні побрехеньки, а проте гомін степів, живе життя владно стукає в серце: найсвятіше – рідна земля, хоч і не бананово-лимонна, а найдорожча за всі дивосвіти – наш вільний край.