Раптом нашу увагу привернуло страхітливе створіння. Людина – не людина. Підходимо ближче: так, людина. Хлопець-каліка. Вправно знявши пальцями ноги капелюха, привітався. Довідавшись, що ми з Радянського Союзу, радісно посміхнувся і щось сказав.
– Він хоче вам на згадку намалювати картину, – переклав його слова Садакан.
Ми здивовані. Як же він, безрукий, малюватиме? Пальцями ноги хлопець спритно взяв пензель, фарби, заходився малювати. Минали хвилини, на аркушику проступили обриси навколишніх гір – Пітер Бот, Поль Евіжені. Ось маврікієць намалював прапор із серпом і молотом, потім прапор Маврікія.
Дивна вона, ця гора Пітер Бот, яка височіє вдалині і яку малює хлопець. На її вершину хтось ніби навмисне поклав величезну брилу. Я запитав художника, що то за брила.
– Така легенда, – відповів хлопець. – Її склали давно, ще наші прадіди. В легенді сказано, ніби дужий велетень виніс отой камінь на гору. Кам’яна брила – то тягар, що з давнини гнітить народ. Вона ледь тримається і впаде, коли останній поневолювач залишить Маврікій.
Поблукавши по острову, ми зайшли в одну з крамничок Порт-Луї. Вона містилася на вузькій гомінкій вулиці, наче скелями затиснутій між громаддям велетенських будинків.
Переступивши поріг, привіталися з господарем – худорлявим, засмаглим молодим чоловіком. Попросили щось випити. Він дістав з холодильника кілька запітнілих пляшок кока-коли.
В тісному закутті крамниці чого тільки не було: фрукти, бакалія, тут же поруч – газети, книги. Я підійшов до прилавка, погортав кілька бойовиків і раптом побачив у перекладі на англійську мову твори Леніна, Шевченка. Поряд – стенд з краєвидами Києва.
Помітивши мою зацікавленість, господар підійшов ближче.
– Ленін, – сказав я, беручи до рук том.
– Ленін, – повторив незнайомець.
Привітна усмішка осяяла його лице.
– Англійці чи, може, французи? – запитав він російською мовою.
– Ні, з Радянського Союзу.
Видно, це було для нього несподіванкою. Якусь мить він мовчав, а потім, хвилюючись, заговорив:
– О дорогі товариші! Ласкаво просимо. Чого ж ви одразу не сказали? Сундері! – гукнув.
Із закутка вибігла струнка дівчина, як дві краплі води схожа на нашого співрозмовника.
– Сундері, – звернувся до неї, – принеси мерщій стільці.
Дівчинка метнулася по стільці, а ми, здивовані, почали розпитувати, що за крамниця і хто ж він, її господар.
– Говіндсамі Калімуто, – назвав своє ім’я маврікієць. – Певне, здивовані, звідки знаю вашу мову?
Зізнались, що так.
– Що ж, я не раз бував у Радянському Союзі. У Москві, Києві в мене лишилося чимало друзів.
З кишені вийняв записник, погортав.
– Ось, – прочитав, силкуючись якомога точніше вимовляти важкі для нього ймення. – Анатолій Хорунжий. Може, знаєте?
Я відповів, що знаю: це наш письменник. І в свою чергу поцікавився, де він з ним познайомився.
– У Криму, під час Всесвітнього фестивалю молоді.
… Калімуто працював у порту, змінив кілька професій.
І всюди, де б не був, бачив, як експлуатують простий народ. Говіндсамі Калімуто увібрав у себе гнів і біль свого народу і вирішив будь-що боротися за його щастя! Але як?
І відповідь знайшов у Леніна. Якось йому до рук попала книжка творів Володимира Ілліча. Відтоді Ленін став супутником його життя – хлопець почав пропагувати ленінське слово серед своїх друзів. Придбав невеличку крамницю. Але головне тепер у його житті інше. Він згуртував навколо себе однодумців – таких, як і сам, знедолених, але певних у правоті своєї боротьби товаришів.
Так на Маврікії виникла Ленінська молодіжна організація. Товариші обрали Говіндсамі ватажком. Спочатку їх було небагато. Члени організації виступали проти існуючого колоніального режиму, відстоювали громадянські права маврікійців. З кожним роком лави організації зростали. Невеличка група перетворилась в організацію з відділеннями по всьому острову. І з перших кроків боротьби рівнялися вони на Радянський Союз, а невдовзі звернулися до нашої країни по допомогу. Радянська молодь відгукнулася на цей голос. На далекий острів почали надходити книги, політична й художня література.
… На вулиці Бурбон-стріт, проти пишного католицького храму – нічим не примітний будиночок. Вгорі емблема: мускулястий чоловік кує меч, поруч розбитий ланцюг. Майстерно виготовлений силует Леніна і напис: "Ленінська організація острова Маврікій". Це – штаб маврікійської Ленінської організації, її Центральний Комітет.
Заходимо наче в рідний дім. На стендах – твори Леніна, довідники про Радянський Союз, книги наших письменників. Обступають привітні маврікійці. Розпитують про Радянський Союз. Зі мною вітається високий юнак – таміл, виходець з Цейлону. На лівій руці у нього татуїровка: серп і молот. Перехопивши мій погляд, пояснює:
– Я – комуніст.
– Це Джімі, наш поет, – пояснив Калімуто.
ЧУДОДІЙ І СПАДКОЄМЕЦЬ МУДРОГО ШІВИ
… З четвертої до восьмої ранку ми з Анукіним на ллойдівській вахті. В наші обов’язки входить вчасно будити екіпаж. Першими піднімаємо кока, камбузниць. А вже потім решту екіпажу.
Анукін, щоб дзвін долетів до. кожного, відчайдушно калатає в ринду. Лункі удари пронизують світанкову тишу і довго не стихають. З наметів, з кают вибігають витязяни на фіззарядку. Дзвін ринди будь-кого підніме на ноги. На інших кораблях уже давно забуто цей ритуал; там ринда – тільки згадка про минулі літа. На "Витязі" вона й понині живе. І ми вдячні капітанові за його повагу до цієї морської традиції, бо чистий дзвін, що бринить над океаном, у кожного з нас пробуджує вабливі, як ми їх уявляли в дитинстві, картини морського життя.
Але даремно Анукін старається: і без його сигналів на судні давно ніхто не спить. Особливо ранні пташки – науковці, ті з них, хто вперше потрапив на море і після кабінетної роботи збагнув усю принадність голубої стихії; ну, і ті, хто став палким прихильником вчення йогів.
У пітьмі, коли схід ледь-ледь позолотить краєвиди, на кормі, півбаку – по всіх палубах видно, як стирчать в небо десятки ніг…
– Нічого робити, – каже Анукін, – тому й стоять на головах.
Він, Анатолій, несправедливий: у тих "йогів" робота не легше нашої; вони ж не з неба впали! Усе це океанологи, мотористи, хлопці з робочої бригади.