А поки що немає порятунку від злив. Вода цебенить, хлюпоче, ллється, ніби почався всесвітній потоп. А мені в таку негоду на вахту.
– Нехай шаленіє, – відзначив капітан, – аби не розійшовся справжній циклон.
Євген Андрійович щойно увійшов до ходової рубки, де я, передавши стерно напарнику, стояв, стежачи за горизонтом.
– Іди-но, хлопче, сюди, – покликав капітан, розгорнув карту. Масна чорна лінія позначала район, де ми перебували. Вістря пунктирних позначок спрямоване на південь.
– Зрозумів?
– Не все, – щиро зізнався.
– Салага! – зітхнув капітан. – Пора б розбиратися – не перший місяць морячиш. Дивись, – він показав на паралелі 6° і 15° південної широти. – О цій порі тут зароджуються циклони. Остров’яни звуть їх орканами. Потім вони мчать на південний захід, саме сюди, де ми перебуваємо.
– Виходить, дощ – перша ознака циклону?
– Не зовсім так, – відповів Євген Андрійович, згортаючи карту. – Тропічні циклони супроводжуються ще й великою хмарністю, сильним хвилюванням моря. Ну, а у нас поки що тільки незначна депресія.
Отже, циклон не перешкодить нам зайти на острів.
На світанку вдалині засиніли гори. То був Маврікій, один з островів Маскаренського архіпелагу. Як і інші вулканічні суходоли, його видно за десятки миль. У давнину мореплавці сприймали ці гори за південне закінчення Африки, не підозріваючи навіть, що це окремий суходіл.
До відкриття Суецького каналу через Маврікій пролягав жвавий торговельний шлях. Серед численних острівців і скель, розкиданих у безмежжі океану, на купецькі кораблі, що з країн Сходу везли прянощі й коштовності, очікували морські розбійники. До заселення острів був пристановищем піратів: під його прикриттям ховались їх всюдисущі кораблі. Тут "джентльмени удачі" закопували награбоване.
Островом скарбів, романтичною землею називають його шукачі пригод, хто приїздять сюди з надією віднайти дзвінкі піастри. "Історія Маврікія тісно пов’язана з португальськими, французькими та англійськими мореплавцями. Острів, де мешкає понад 700 тисяч африканців та індусів, можна вважати земним раєм. Недаром кажуть: "Боже, зроби Маврікій першим, а рай другим! Люди тут справді знайшли свій рай", – такими словами починається путівник по Маврікію.
Поминувши гострі рифи, "Витязь" наближався до берега. Нелегка це річ! На кожному кроці очікує небезпека; про неї нагадує лоція: мореплавцю, остерігайся мілин, які підступають до самого фарватеру; зваж і на мінливі течії, водоверті, що не одне судно затягнули на рифи. Та й після того, як судно заякориться, машина повинна бути в постійній готовності, щоб вчасно, коли розлютується циклон, вийти у море.
Маючи таку невтішну інформацію, ми виставили дозорців, уповільнили хід. Ехолот фіксував глибини… Поминули низинний мис з красномовним йменням – Нещастя. Скелясті береги нависали над гаванню Порт-Луї. Громаддя гір, долини…
Як тільки ступили на берег, підійшло двоє хлопців-остров’ян.
– Садакан і Ганніс.
Вони погодилися показати Порт-Луї.
Місто пашіло спекою розжарених вулиць. Плетиво завулків. Біля ветхих глинобитих хижок зграйки дітлахів. Сумні очі. Простягають руки, просять милостині. Таке ми бачили й на інших островах.
Від набережної веде широкий Арсенал-стріт. Численні магазинчики й таверни. Вулички й завулки то петляють серед хаосу будинків, то губляться з-поміж приземкуватих хаток бідарів. Місто розкинулось обабіч ріки, біля підніжжя гір.
– Колись тут було військове поселення, – розповів Ганніс. – На його місці раби збудували цитадель, мур ще он сіріє вгорі.
Захекавшись, дісталися на вершину. У кам’яних стінах – щілини-бійниці. Ганніс пояснив:
– Фортеця слугувала не для оборони: у ній тримали рабів.
Мур почорнів од часу; фортеця заросла травою, де-не-де до світла пробиваються тоненькі пагінці акації. Похмуре запустіння, темні камери – свідки жорстоких часів. Та – ба. Чи це тільки відлуння історії? З кам’яного "мішка" раптом людський голос. Закривавлений, з невимовним жахом в очах юнак простягав руку – просить їсти. Хто він? Чого тут?
– Махмед, – про щось запитавши хлопця, каже Садакан.
Хтозна, через що не поладив він з властями. На острові жорстокий поліцейський режим. Переслідують патріотів. Похмуре сьогодення; мов привиди, напливають і картини похмурої минувшини… "Люди різних національностей на вулицях Порт-Луї були найцікавішим видовищем, – писав Чарльз Дарвін, відвідавши острів у минулому столітті. І далі: – Сюди на вічне заслання вивозили злочинців з Індії".
Виходить, і заселення Маврікія – ганебна сторінка історії.
Ще до того як португальські колонізатори "відкрили" острів для європейців, він був відкритий фінікійцями. У шістнадцятому столітті Маврікій, відомий як Срібний острів, поневолили голландці, пізніше – французи й англійці. І – пішло гендлярство. На початку XVIII століття, захопивши Маврікій, французи переіменовують його в Іль-де-Франс, тобто французький острів. Починається суперечка між французами й англійцями. У 1810 році Маврікій захопила англійська ескадра. На плантаціях цукрової тростини, на будівництві Порт-Луї працювали тисячі рабів. Процвітала торгівля живим товаром.
Скільки тут пам’ятників поневолювачам! Майже на кожній вулиці увічнені в граніт "герої". Губернатор Малортик, котрий і після закону про заборону рабства вів жваву торгівлю людьми; інший людолов, "засновник" Порт-Луї – Лабурдоней, на совісті якого тисячі смертей невільників, король Едуард VII; воєводи, "відкривачі" земель.
На околиці Порт-Луї ми завітали до ботанічного саду. Кажуть, він – найкращий у світі. В ньому й справді зібрано рослини чи не з усіх континентів. Бамбук, сандал, папайя, тамаринди, мускатне дерево…
Як вабить у затінок ось цей велет з пишною кроною! Лапате, як у банана, листя. Подумав, банан.
– Ні, – відповів Садакан, – це "дерево мандрівника". Батьківщина його – Мадагаскар.
Юнак нагнув гілку, надрізав соковитий листок, і з нього потекла прозора, чиста рідина.
– Пийте! – запросив Садакан.
Я припав до "струмка". Смачна, приємна водиця, а Садакан сміється.
– Тепер зрозуміло, чому його називають "деревом мандрівника"? У найжаркішу спекоту воно зберігає воду, рятує подорожан від спраги.