Усе це буде пізніше. А зараз…
Один за одним виходимо з води.
Острівець Мулікаду, порослий чагарниками, лежав як на долоні, увесь перед нами – півкілометрова цятка землі. Де-не-де височіли кокосові пальми, з чіткими, мов вирізьблені гравіром стовбурами на тлі вечорового неба. Хащі підступали до самої води – чіпкі, довгасті, мов огидні ноги павуків, корчі. Мангри! Дерева-упирі, непролазна гущавина океанського узбережжя… Безлюддя. Тиша. Тут ніхто, здається, не живе. Та не встигли ступити й десяти кроків, як оторопілі зупинилися. Широка галявина, власне, оголений, – без кущів пісок, раптом почав… рухатися. Заворушилася пустиня, захвилювалася, як море.
– Що воно?!
Ще кілька кроків – і хвилювання вляглося, але не там, далеко, – поруч. За кілька ж метрів від нас пісок, як і щойно під ногами, горбився, хвилювався знову й знову. Мара!
– Хлопці, та це ж краби!
Наважившись розгадати таємницю "хвилювання", я чимдуж побіг уперед, наздоганяючи "хвилю", що не встигла згаснути. Тисячі, сотні тисяч маленьких рачків раптом кинулися врозсип і, мов провалившись крізь землю, десь зникли.
Старпом зареготав:
– Салаги! – І, до кінця вірний своїй вдачі кожного повчати, додав – Перш ніж ганятися за привидами, запитала б старших. Ну, то хоч тепер збагнули, що воно?
– Раки, – обізвався Сахаров.
– Не раки, а краби-солдати, – уточнив старпом. – Є краби-самотники, краби-павуки, симулянти, горохові і навіть скрипалі. А це краби-солдати. На їхні полчища ми й натрапили.
– Скорше краби-дезертири, – зауважив я, – бо для солдатів вони надто полохливі.
– Ну, то й назвемо їх полохливими солдатами, що, рятуючись, тікають з поля бою і за дві-три секунди встигають сховатися в пісок.
– Нехай тоді ї суходіл зветься островом Лякливих Воїнів.
– Хай буде так! – погодився старпом.
Пізно ввечері повернулися на "Витязь".
Вождь, повечерявши з екіпажем, дивився "За двома зайцями" – фільм, що для нас, мореплавців, був джерелом веселощів. А чи сприймуть наш гумор чужоземці?
Як він сміявся, Муса Алі Діді, спостерігаючи женихання Голохвостова до "незрівнянної" Проні Прокопівни – героїні фільму!
Того ж вечора ми дізналися, чому вождь у перший день не зміг прибути на "Витязь". Англійські офіцери почали вмовляти його не спілкуватися з радянськими моряками, котрі, буцімто, озброєні до зубів, завітали сюди, щоб схилити його, Мусу Алі Діді, не коритися урядові Мальдівів підняти на островах бунт проти султана Мохаммеда Фарід Діді Авал.
– Пробачте, – ніби виправдовуючись за, наклепи своїх "Покровителів", мовив вождь. – У перший день завітати до вас не зміг не через те, що мені наговорили англійці, – ціну їхнім словам я знаю! – просто були невідкладні справи. Нічого, – зітхнувши, вів далі, – і з цього, останнього острівка, де вояки-англійці звили собі кубельце, скоро всіх виженемо.
Пізно ввечері залишив він борт "Витязя" – вождь атола Аду, людина, що вболіває за долю й майбутнє свого багатостраждального народу і якого англійці назвали похмурим дикуном.
Острови огорнула густа тропічна темрява. Настала ніч. Чути було, як десь, натикаючись на рифи, важко зітхав океан. Глухо, немов трусили рядна, сплескували хвилі; у повітрі була розлита ласкава прохолода, темряву прокреслювали вогнисті терміти чи, може, якісь інші світлячки…
З усіх вахт ці нічні вахти на стоянках для мене – відрада. Стоїш на самотині, стежиш, чи надійно тримаються якорі, чи мотобот, що гойдається внизу, не накрило хвилею. Туди іноді треба спускатися, вичерпувати воду, яка просочується десь в розсохлі, погано законопачені щілини, та поглядати, аби якесь суденце не зіткнулося часом з нашим. Ото, власне, і все.
Пом’якшала денна спека. Я в самих шортах, босоніж. Удень так не повахтуєш – накажуть, згідно з морським статутом, одягнутися як і належить: штани, сорочка, черевики.
Розвидняється. Світання – огниста повінь, розхлюпана довкола, в якій горить-полум’яніє океан і небо. "І вам, лежні, не спиться", – у думці, помітивши, як з кают і наметів все більше людей виходить на палубу. Ще звечора кожен підготувався до висадки. Дерев’яні ящики обв’язали шматками пінопласту, щоб вони, коли туди назбираємо коралів, не потонули; а довгі металеві шворні – це знаряддя, з допомогою якого від скель одколюватимемо коралові квітки; рукавиці, брезентові роби, маски, ласти. Видно, стріляні горобці.. Касяновича виучка. Це тільки я такий наївний, поліз голий на рифи: он як болять подряпини на руках! А товариші мої знають, що до чого і що вирушати по корали треба неодмінно вдягненим, аби уникнути їх небезпечних дотиків.
Біологи ладнаються збирати коралові зразки для наукових досліджень. Касянович, Пастернак, Рудяков та ще кілька товаришів уже спускаються в човен.
З ними вирушив і я.
Збирачі-любителі висадилися на суходіл Мулікаду, тобто острівець Лякливих Воїнів, напередодні обстежений нами. А іхтіологи обрали Вілінгілд – острів, до якого вчора ми так і не підійшли.
Повторилося учорашнє, захоплююче, вабливе – підводні сади, зустрічі з їхніми мешканцями. Трапилися й інші зустрічі – з хижаками: баракудами, муренами…
– Наука потребує жертв! – мовив Касянович і наказав – Пірнай!
Сам він, керманич, на човні. Закинувши сітку, ловить рибу. Непогано влаштувався! А я – на дні.
Корали чудові. Відломив од скелі, до якої вони приросли, не роздумуючи, бери підряд. І я заходився збирати. Побачу гарний – пірнаю, відколупую і гайда на поверхню: повітря бракує – очі на лоба лізуть!
– Правда ж, дивовижні? – запитую Касяновича.
– Не те! – бурмоче він і наказує:– Пірнай знову! Мені потрібні не мозкові, а мадрепорові.
– Мадрепорові? Які вони?
Тут Касянович починає свою науку: які то корали мадрепорові та де їх ліпше шукати. Для підтвердження сказаного бере серед щойно піднятих один, схожий на гіллясті оленячі роги.
– Оце і є мадрепори. "Роги" забарвлені в яскраво-зелене, з ліловими відростками-кінчиками та з рожевою, своєрідною торочкою внизу. Тепер мені зрозуміло, що від мене треба! Бульк – і знову на дні. Сонце, пронизавши товщу води, кинуло райдужні барви, і в їхньому ореолі спалахнуло фантастичним вогнем підводне царство: химерні палаци скель, рухливі медузи, морські зірки, що розцвічують дно, довгасті водорості, зграйки лякливих рибок між ними. Кого не заворожить це видовище! Та заняття моє – не розвага: збираю для науковців корали, і, мабуть, схожий на баклана, з допомогою якого ловлять рибу: того теж хитрі рибалки, самі боячись замочити ніжки, посилають у воду. А щоб він пійману рибу не проковтнув, на шию надівають обруч. Я, правда, без обруча, та все ж знайдені корали забирають.