На широкій, барвисто вигаптуваній циновці, схрестивши руки сидів худорлявий ще молодий чоловік. З-поміж інших він виділявся виразом суворо зосередженого обличчя і одягом. Його попутники всміхалися, перемовлялися, жартували між собою, а він сидів мовчки. До куточків міцно стулених уст пролягли борозенки. Довгаста зморшка запала й над переніссям. Та й одяг його був чудернацький: довгі полотняні штани, злинялий, застебнутий до підборіддя кітель, на голові – смушева чи, може, з штучного хутра шапка, схожа на "кубанку", а ноги… босі…
Нарешті, човен впритул підійшов до "Витязя". Мені, вахтовому, слід його зустріти і пришвартувати.
– Муса Алі Діді – вождь Вілінгілі, Мулікаду, Куду-Канда й семи інших островів! – вигукнув той, що стояв у носовій частині човна, подаючи мені на майданчик парадного трапа швартовий кінець.
Схопивши вірьовку, я почав прив’язувати її до тятивини хитромудрим, як мені здавалося, брамшкотовим вузлом. Двічі обкрутив мотузкою тетивину. Зав’язав, перевірив, чи міцно. Надійно! Але смикнув – і вірьовка розв’язалася. Човен з вождем різко накренився.
– Ти що – з глузду з’їхав? – розчервонівшись, біг до трапа боцман. – Кріпи зашморгом! Зашморгом!! "Ага, затяжний вузол", – блискавично майнуло заучене колись. Він служить для кріплення кінців за товсте дерево, трубу чи інший круглий предмет. Ч-чорт! Як же його в’язати? Все вилетіло з голови.
– Ти що – хочеш нас перед іноземцями зганьбити?
Боцман вириває у мене з рук кінець. Круть-верть – і вузол готовий.
В оточенні почту вождь зійшов на "Витязь".
– Отже, англійці вже були? – здивувався мальдівець-перекладач, що супроводжував Мусу Алі Діді.
– Були.
Після Короткої бесіди з капітаном вождь пішов оглядати судно.
На палубу висипали всі. Кожного хвилювало одне: чи дозволять висадитись на берег.
– Якщо вождь завітав, – мовив Касянович, – все буде о’кей!
– А що, вам доводилося зустрічатися з вождями?
– Доводилося? – перепитав насмішкувато іхтіолог. – Не те слово, – обурився він і, наблизившись, зашепотів – Касянович не тільки з вождями Мальдівських і всіх полінезійських островів на короткій нозі – він і з самим султаном – Мохаммедом Фарідом Діді балакав.
– Коли і де? – поцікавивсь я.
– На острові Мале, під час одного з рейсів "Витязя" в Індійський океан.
Касянович хоч і рибалка, та йому можна вірити: на відміну від інших рибалок, він слів на вітер не кидає. А що "Витязь" заходив на Мале, про це мені розповідали й інші.
– Тільки от, бачиш, яка петрушка: англійці обскакали вождя. Хоч і патякають про співдружність націй, а плюють в душу тубільцям. Ну, та про це я казав і султану. Погодився той. Приїдьте років через десять, пообіцяв, жодного окупанта не побачите. Та, видно, час той ще не настав.
І Касянович побрів до лабораторії – адже у вождя могло виникнути бажання подивитися й на його рибок.
– Ладнайтесь на берег!
Наказу тільки й ждали. Та який берег, коли вже смеркає! Але заметушилися, збуджені. Вождь і прибулі лишалися на судні.
Вечоріло. Кільком з нас – старпому, радисту Сахарову, мотористу Онойко, Петраченкові й мені – наказано вирушити на розвідку, щоб уранці на ті рифи висадилися інші.
Мотобот спущено на воду. Ми повинні оглянути острівець, що праворуч від протоки Ган, розвідати підходи до нього та місце висадки… Вода хвилястим оксамитом м’яко хлюпотить довкола. Глибочінь – смарагдова, світло-зелена, синя. Крізь товщу води проступають плями найдивовижніших відтінків і форм: коричневі, жовтаві, яскраво-рожеві, цитринові. Перехилившись за борт, бачу, як плями миготять, горблячись на дні, ніби там пасеться табун химерних істот з барвисто розцяцькованими спинами. То починалися коралові рифи.
Удар! Човен наразився, мабуть, на скелю. Скрегіт, мовби кришиться крига. Це колонія коралів. Здали назад, пробуючи промацати підходи ліворуч. Нічого не вийшло – звідусюди щільним кільцем підступають корали.
До острова Вілінгілі не підійти. Обрали сусідній – Мулікаду. Мотобот заякорюємо неподалік берега, між рифами, самі ж – у ластах, масках – скакаємо у воду. Яка зваба, ласкава теплінь яка! Наче купіль – найжаркішого літа дніпровська вода так не нагрівається, хіба що в ставку на мілинах буває таке.
Згасав день, а до берега далеченько.
Щоб набрати повітря в легені, я випірнув, продуваючи воду з трубки. Глянув угору – занімів. Край неба, де тільки-но палало сонце, немов хвіст жар-птиці, накрили перисті, поплямовані в оранжево-золоте хмаринки. І фіолетове, й блідо-лілове, й багряне – стоцвітна веселка.
Перепочивши, знову зануривсь у воду.
Казковий світ, раніше не бачений, розкинувся переді мною. То була казка з каменю, з найрізноманітніших барв і відтінків. На лобатих валунах, на прямовисних підводних скелях, серед яких просвічувалися вузькі тунелі й гроти, кучерявилися, кущилися, цвіли коралові джунглі – незаймані сади Нептуна…
Над ними, мов метелики над квітами, пурхали зграйки смугастих, то довгастих, а то якихось сплюснуто широких, рибок. Пам’ятаю, якось Касянович, котрий до всього підходить з наукових позицій, класифікував корали на групи й підгрупи. Є, мовляв, корали мандрепорові, або ж корали-роги; мозкові, виглядом схожі на півкулі людського мозку; поритові, гіллясті, грибоподібні, м’які та ще сила-силенна інших.
Може, воно й так – піді мною на дні в непорушному мовчанні, наче вирізьблене рукою геніального зодчого, – розкинулося кам’яне диво. І кожна квітка не схожа на іншу, і рука вже тягнеться її зірвати. Можливо, Касянович має рацію. Та що його той науковий підхід у порівнянні з цією живою, яку не втиснути ні в які рамки, красою!
Я, зачарований підводним дивосвітом, пливу до берега. Він усе ближче й ближче. Води тут, мабуть, по коліна, та я не хочу зупинятися – пливу. Нарешті, ногами торкнувся коралів. Е, та вони крихкі. Дотик – і кам’яна квітка ламається. Її пелюстки повільно опускаються на дно. А я йду, власне, повзу по цьому всіяному суцвіттям лузі… Аж потім, через день-другий, збагну свою необачність. І коли ноги, руки – все тіло, всі подряпинки від коралових квіток, опухши, загнояться, почнуть пекти, я ще не раз картатиму себе за необачну зухвалість – за дике захоплення.