— Випийте чашечку кави. Мадам Дюпуї, спасибі їй, щочетверга варить мені каву і топить грубу. Уроки закону Божого я проводжу тут. Тут дітям краще: в церкві страх як холодно.
Священик налив йому кави в пощерблену чашку, не дивлячись на Ксав'є.
— Ви правильно зробили,— раптом сказав він.— Авжеж, правильно зробили, що не вступили туди... Ось це я й хотів вам сказати...
Ксав'є сидів на дерев'яному ослоні, на якому звичайно сидять діти-хористи. Він підійшов до скрині, в якій зберігалося церковне начиння, поставив чашку на неї, а сам сперся ліктем на скриню. Так він і залишився стояти, плечима до світла.
— І знаєте, для мене в цьому немає ніякої трагедії. Я не бунтую, не озлоблений, взагалі не відчуваю себе нещасним. Але від цього моя порада стає ще вагомішою. Маю надію, я вас не шокую?
Ксав'є мовчки похитав головою.
— Знаєте, адже я що називається "хороший священик". Ніяких скандалів, ніколи ніяких пліток... Ніхто поганого слова не скаже...— і він ляснув пальцями.— Ми потрібні селянам тільки для хрестин, вінчання і відправи похоронної, та ще хіба для "причащання", як вони кажуть, зауважте, для причащання, а не для причастя, бо причащаються вони, це й так зрозуміло, тільки раз у житті. Але до мене вони добре ставляться. Мадам Дюпуї мені днями передала, що сказав про мене її зять, він у нас на вокзалі працює. "Порядний, привітний, послужливий і не надто набридає нам зі своїм Господом Богом!" Зрештою це лише доводить, що він ніколи не ходить до церкви, бо я проповіді готую дуже старанно: витрачаю на них цілу суботу. А все це я вам розповідаю, щоб ви зрозуміли: пораду цю дає вам людина врівноважена, яка бачить речі такими, як вони є, і яка принатурюється до обставин і не знає матеріальних нестатків. Хай би хоч що казали, а професія ця не погана: тебе годують — хто курочку принесе, хто кролика і, звичайно, городину й садовину. Якщо хтось у парафії заколює свиню, мені вже неодмінно перепаде кусень. Узагалі — жити можна... Але щоб досягти цього стану спокою, я б сказав атараксії 1, я пройшов через роки жахливих страждань. І знаєте, треба було бути дуже сильною натурою і вийти з цього так, як я. У дитинстві я був схожий на вас, я все розумів буквально. Між іншим, не можна сказати, що я зовсім утратив віру, я й досі переконаний, що відправа Божа має певний сенс і, служачи месу, я не гаю часу даремно. Звісно, в дечому я зневірився. Зрештою, зрозумів, що й до чого. Але коли я був у ваших літах і навіть ще багато років тому... Ах, повірте мені, мій юний друже, не завдавайте собі цієї муки...
Він звів на Ксав'є свої бляклі очі й одразу ж одвів їх знову.
— Вибачте,— сказав він.— Я бачу, що я вас збентежив... Так, так! Бачу!
Він одним душком допив каву, витер носовичком губи, підійшов до Ксав'є і поклав йому руки на плечі.
— Ви прийшли до мене і мій обов'язок — сказати вам те, що я сказав.
Ксав'є звів голову і глянув на нього. Священик тут же опустив руки і засунув їх до кишені свого теплого жилета.
— Я добре знаю — за один день вас не переконаєш. Нам треба ще зустрітися. Але я мешкаю не тут, а в Балюза-ку. Тут я буваю лише в четвер та в неділю, а між месою і уроком Закону Божого ледве встигаю поговорити з парафіянами і відвідати хворих. Мені незручно просити вас прийти до мене в Балюзак, адже туди п'ять кілометрів. Але, може, пан де Мірбель туди позичить вам велосипед?
Ксав'є відповів якимсь безбарвним голосом, що йому неважко прийти і пішки.
— Справді? Ви прийдете? Отже, мої слова дійшли до
1 Абсолютний спокій духу (грецьк.).
вас. Є речі,— додав він, знизивши голос,—про які я не смію сказати вам тут, у ризниці, надто після сповіді, але сидячи при коминкові... Призначмо день! — вимовив він з якимсь дивним піднесенням.— Хочете — понеділок? Вам підійде?
Так, можна і в понеділок, але він зуміє вибратися лише надвечір. Вдень він учиться з Роланом.
— А ви не побоїтеся виїхати смерком і повертатися зовсім поночі? На дорозі ні душі, зустрінеш хіба що погонича мулів.
Ксав'є похитав головою і всміхнувся.
— Отже, понеділок, після п'ятої.
— Справді?.. А мені здалося, що мої слова образили вас. Я радий. Думаю, я не помилюся: я зумію примирити вас із життям, з простим і звичайним життям.
Священик узяв його руки в свої, але Ксав'є тихо випручався.
— Вам нема чого проходити через церкву,— сказав священик і відчинив маленькі двері.
— Не зачиняйте дверей, зараз прийдуть діти. Ну, до понеділка!
Ксав'є опинився на занедбаному цвинтарі і зразу впізнав те місце біля церковного муру, де він так довго клячав. Він пішов туди, але не опустився навколішки, а зостався стояти, упершись чолом у кам'яний виступ. Навколо нього пробивавсь крізь густий туман осінній ранок. Вітер ледь колихав білизну, розвішану на плоті сусіднього городу.
— Що з вами? Ви не захворіли?
Він відчув, як чиясь рука торкнулася його плеча, розплющив очі і побачив хлопця. Троє інших дітей стояли опо-даль. На всіх чотирьох були однакові фартухи з чорного сатину. Один із хлопчаків, мабуть, загубив пояс. Він тримав у руці Закон Божий, виданий бордоською єпархією. У хлопця, що озвався до Ксав'є, був огненно-рудий чуб, його бліде личко рябіло від ластовиння. У всіх інших, таких самих смаглявих, як Ролан, однакові очі, чорні, як шовковиця. Ксав'є відповів, що з ним нічого не сталося, просто в нього запаморочилося у голові, але тепер усе минулося. Рудань запитав, чи не треба йому чого-небудь.
— Панотець завжди має в ризниці каву.
Ксав'є похитав головою. Ні, йому нічого не треба. З чотирьох піднятих до нього голівок дві були в беретах. Він по черзі переводив погляд з одного хлопця на іншого. Звідки в ньому ця безмежна, незбагненна любов? Він не знав цих хлопців і він їх ніколи більше не побачить. А проте йому хотілося назвати кожного з них на ймення, якнайдовше не відпускати, довідатися всі подробиці їхнього життя, захищати від лиха, прикривати власним тілом. Дика пристрасть, божественна пристрасть!.. Атож, саме так! Пристрасть творця до свого творіння. Кілька секунд, стоячи у кропиві, Ксав'є, як йому здалося, спізнав — о безумство! — те саме почуття, яке спізнає Бог до най жалюгіднішого із своїх творінь... Двері ризниці знову зачинилися. Вітер поволі колихав простирадла, що сохли на садовому плоті. Боже мій! Цей священик учив їх Закону Божому. Саме йому було це доручено. Цей священик... Він із жахом подумав, що погодився ще раз із ним побачитися, вислухати його. Він не боявся за себе, та все ж... Що відповісти? Там, у ризниці, його мов заціпило...