— А ти думаєш, я хочу, щоб ти тут зостався? Що мені за радість стелити тобі ліжко!
Вона спустилася на перший поверх і тихенько відчинила двері кімнати досі ще темної. Це була Жанова кімната. Стоячи в темряві, вона прислухалася до спокійного віддиху чоловіка, до цього ритмічного пульсування живого потоку, нуртування життя в безвладному тілі, що підкоряється своїм таємним законам. Поволі її очі звикли до пітьми — осіннє сонце все ж просотувалося в кімнату крізь зачинені віконниці. Біліли простирадла, що окутували велике чоловіче тіло. Навіщо його будити? Спить, отже не страждає. Шляхетної ліпки вухо, хвилястий гарний чуб, який вона так любила, і міцна шия. Він лежав тут, зовсім беззахисний, а проте такий недоступний, невиліковно хворий. Вона могла торкнутися його рукою, губами, і все ж він був для неї назавжди втрачений.
Мішель подумала, що Ксав'є незабаром повернеться з церкви: він пішов туди вперше, відколи приїхав до Ларжю-зона. Вона задумалася: звідки взялося це живе серце, ця жива душа?.. Які бурі занесли далеко від берега, в глиб посушливого суходолу цього морського птаха і зробили його в'язнем цього дому, цих дерев, цього заснулого чолові-
і у четвер у французьких школах не вчаться.
ка? Чого Жан чекав, чого сподівався? Він усе товк: "Ось побачиш! Побачиш! І у Ксав'є не стане терпцю няньчитися з цим неслухом. Він скоро втомиться, йому все набридне, він засумує... і тоді настане час. (Мішель добре знала, що в його устах це слово значить: "Настане мій час..." І вона гнала від себе цю думку.) "А може, це буде мій..." — думала вона. А чом би й зрештою й ні? Бріжітта Піян нізащо не допустить, щоб Домініка бачилася з Ксав'є. їхній перший пломінь згасне від розлуки, а стара певно вже подбає, аби їхні зустрічі не повторилися... Ксав'є ні в кого не знайде підтримки. "А я завжди буду тут: і вдень, і вночі, завжди".
Так, цю думку треба гнати від себе. Мішель убралася старанніше, ніж звичайно. Вона піде його зустрічати. Він, безперечно, буде причащатися, а отже затримається, адже до церкви він пішов задовго до початку меси, щоб устигнути висповідатися. Бідолашний священик! Що він подумав про цього грішника? Вона накинула на плечі твідовий плащ — звичайно вона надівала його тільки для поїздки в місто. Ксав'є вона побачила на повороті посиланої жорствою алеї. Мішель пішла скоріше, щоб наздогнати його. Але що ближче вона підходила до нього, то більше сповільнювала крок. Ксав'є ішов неквапом, похнюплений, він ніби прислухався до якогось далекого голосу, силкуючись розібрати неясні слова. Вона порівнялася з ним, але не посміла ні озватися до нього, ні навіть усміхнутися. Можливо, він її навіть не помітив.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
— Це ви і є той юнак із Ларжюзона?
У Ксав'є зразу відлягло від серця. Отже священик знає, хто він такий, і його сповідь не здасться йому чудною. Бріжітта Піян, певне, уже говорила про нього зі священиком — звичайно, ще до скандалу, коли ще не пройнялася до нього лихими почуттями. Як добре, що цей священик не схожий на сільського бонвівана! Він був скоріше щуплий, бляклі очі дивились убік. Ксав'є уклякнув, він спробував укласти в канонічні форми каяття свої досить невиразні гріхи. "Так,— сказав священик,— розумію... так... так... І це все? Ну що ж, я не бачу в цьому нічого страшного... В тому, що ви завагалися на порозі семінарії, особливої вашої вини нема. Я дозволив собі сказати це одній літній дамі, яка цікавилася вами. Щодо деяких спокус і зваб, то я не бачу в них ніякого приводу для тривоги. Вони цілком природні, отже, не богопротивні. Покайтеся від щирого серця".— Він уже підняв руку для благословення, але Ксав'є, задихаючись, урвав його:
— Мені здається, панотче, я не зумів досить ясно розповісти вам усе... Ви не вважаєте мене за винного, а знаю, що я винний...
— Вас і прощено в такій мірі, в якій почуваєте себе винним — нетерпляче промовив священик, знов підняв руку й скоромовкою пробурмотів формулу розгрішення. До ризниці вбіг хлопчик, сказав: "Добридень, панотче!" і зняв з кілочка червоний підрясник.
— Звичайно, знову ні душі? — запитав священик.
— Ні, прийшла мадам Дюпуї.
— Ну так, я й кажу: нікого... Я хотів би поговорити з вами після меси,— сказав священик, повертаючись до Ксав'є.— Мені здається, я міг би вам допомогти. Але про деякі теми легше говорити не під час сповіді, еге ж?
Ксав'є кивнув і пішов до притвору, де хлопчик-служка запалював свічки перед образом Святої Діви. Ксав'є хотів перевірити в своєму молитовнику, який сьогодні празник, але в притворі було надто темно. Йому пам'яталося, що це день святої Брігітти. Ксав'є несамохіть повторював слова молитви, які мимрив маленький служка, адже він сам відправив стільки мес! "Господи,— думав він,— не мине й чверті години, як почнеться меса, і Ти одвідаєш цей храм..." Він, як завжди, змушував сеое вимовляти застиглі формули молитов, які читають перед причастям і яких навчають на уроках катехізису, він затвердив їх з раннього дитинства. "Хто ж я такий, щоб насмілитися наблизитися до Тебе? Мене гнітить тягар гріхів моїх, мучать спокуси, мене терзають пристрасті, і ніхто не в змозі ні помогти мені, ні порятувати, окрім Тебе, о Боже..." — Ксав'є замовк, його кудись несло, він провалювався в безодню — безодню мовчанки, обожнювання й ніжності. Він насилу прочунявся, щоб подивитися, чи не пора підійти до вівтаря... Ні, ще не пора. І він знову зашепотів молитву, чіпляючись за канонічні фрази, щоб знову не звалитися в безодню: "Недужий, я йду до зцілителя, самотній і вбогий, я йду до джерела життя, невільник, я йду до свого пана. Творіння Господнє, я йду до Творця, в горі й печалі я йду до свого втішителя..."
Задзеленчав дзвоник, треба було йти до причастя. Служка забурмотів "сопШеог".1 Ксав'є, як завжди у таких
1 Сповідуюся! (Латин.) Католицька молитва, читана під час сповіді.
випадках, ніби роздвоївся. Одна половина його міркувала: "Все це суцільна сентиментальність... всі ці слова нічого не значать..." Він мав би розповісти Богу, який був тут, про Домініку, про Ролана, про Мірбелів... А втім, чи ж треба? Хіба він не несе їх усіх у собі? Навіть коли б він і захотів, то не зміг би спекатися їх. "О царю народів і уповань їхніх надіє! О Востоце! Сяйво одвічного світла і сонце справедливості! О ключ Давидів! О джерело Єссея! О Адонаї!" Від-хлань знову розверзлася і поглинала його, але він відчував, що не можна залишатися в ній, тому що цей священик, який, мабуть, уже давно завершив відправу, ждав його і зараз кашляв і сякався. Ксав'є зробив неймовірне зусилля, опам'ятався і, заточуючись, рушив до ризниці. Священик уже був там.