— Так, це правда. Коли тобі було шістнадцять років... Він пересмикнув плечима.
— Мені завжди шістнадцять років,— сказав він, помов-
чавши.— Ну, гаразд, я не стану заперечувати, я хочу, щоб ви поїхали, бо я ревную. Дивно, що дружбі властива ревність, еге ж?
Бріжітта Піян труснула головою, як стара коняка, і неголосно спитала:
— Невже я здаюся тобі такою небезпечною?
Жан уперся ліктями в коліна, напруга його погляду зникла, вираз на обличчі став відчужений і довірливий.
— Я маю на увазі Домініку,— сказав він.— Я не можу з цим примиритися. Ніколи я ще не почував себе в таких дурнях.
Він уже не дивився на Бріжітту. Могло здатися, що він забув про її присутність. Він навіть здригнувся, коли вона заговорила до нього:
— А до чого тут Домініка?
Він посміхнувся, і кілька разів повторив, явно тішачись:
— Годі-бо, мамо! Годі! — і раптом додав:— Невже ви не знаєте, що вони зараз укупі?
Ні, це їй важко було припустити: Домініка попросила в неї дозволу влаштувати для хлопця пікнік на березі струмка.
Мірбель знов підійшов до вікна, потім з байдужою і спокій ною міною, руки в кишенях, вернувся до мадам Піян.
— Маю надію, ви ж не збираєтеся постригти свою Домініку в черниці? Погодьтеся, це аж ніяк не її покликання.
Стара взяла зі столика чотки і затисла їх у правиці.
— Чи ж не сердитеся ви? — запитав він.— Зрештою, для Домініки тут нема нічого поганого. Вам треба б радіти, що у неї з'явилася така надія, бо що там не кажи, а їхні взаємини вже зайшли далеченько. Знаєте, Ксав'є вже говорив зі мною про це. Він вірить, що сам Господь Бог дбає про його долю; він не сумнівається в тому, що Провидіння влаштувало нашу зустріч у паризькому поїзді, щоб я привіз його до Ларжюзона, де він спокусить секретарку мадам Піян... Ох, ці вже мені християни!..
Він зареготався. Стара поворушила губами: вона шептала молитву, але її роздратування мимоволі давало про себе знати старечим посіпуванням голови, яке вона не могла стримати. Мірбель, усе ще сміючись, провадив далі:
— Хотілося б мені побачити, яку міну скорчить мати Дартіжелонга, коли довідається, що її любимчик покинув семінарію, звабив секретарку Бріжітти Піян і збирається одружитися з цією дівицею, яка до того ще й незаконно-
6*
163
народжена. Правда, в таких шлюбах це й краще, коли зовсім без роду-племені, і цією перевагою не слід нехтувати.
— Дартіжелонги можуть спати спокійно.
Хоча стара дама сказала цю фразу, не підвищуючи голосу, він зрозумів, що вона от-от спалахне.
— Ви забуваєте,— сказав він,— що ні Ксав'є, ні Домініка не потребують нічийого благословення.
— Мого вона, в кожному разі, потребує,— проскрипіла стара, не розтулюючи вставних щелепів.
— Так, це правда,— погодився Мірбель.— Вона цілком залежна від вас. Але ж ви такі милосердні, так її любите, я не можу повірити, що ви станете видирати у неї шматок з рота. Ні, мамо, беріть приклад з мене: примиріться з їхнім щастям.
Тут вона сперлася на ціпок і випросталася.
— Я забороняю тобі... Ніби в тебе зі мною може бути бодай щось спільного... ніби ми можемо переживати однакові почуття...— бурмотіла вона.
Вона аж захлиналася.
— Ви не можете без неї обійтися, признайтеся в цьому, ну,— промовив він жорстко.— Вам треба купатися в молодій крові, не дослівно, звичайно. Коли старі люди оточують себе молодими, вони нагадують мені вампірів, я завжди так вважав...
Вона гукнула:
— Вампірів? — І він побачив, як її всю затрясло, наче в лихоманці, а голова судомно затрусилася з боку на бік.
— Моя провина лише в тому,— голос її зривався,— що я наразила цю дівчину на згубне сусідство з вами!..
І стара прожогом кинулася з кімнати, забувши про свої подагричні ноги. У передпокої вони побачили Мішель.
— Де ж ти примудрився так вимазатися? — допитувала вона Ролана.
Він відповів, що прийшов по знаряддя, бо його острів виявився півостровом, бо месьє Ксав'є зараз почне копати канал. Від швидкого бігу Ролан засапався і говорив, щосло-ва затинаючись. Він був рвонув назад, але Бріжітта Піян схопила його за руку.
— Месьє чекає на тебе, так? Ти покинув його самого?
— Та ні, з ним же мадемуазель Домініка!
Подружжя Мірбель гучно зареготало. Хлопець був спантеличений: зроду він не бачив, щоб вони сміялися. Роззявивши рота, він боязко позирав на цих завжди грізних і страшних дорослих, які зараз чомусп аж заходилися сміхом.
— Будь ласка, не поспішай до них,— сказав Мірбель.— Тобі нема чого квапитися.
І ось у ту хвилину і розігралася між дорослими та дивна сцена, в якій Ролан нічого не зрозумів, окрім того, що вони "лаялися". Вони лаялися — ото все, що він міг розповісти Ксав'є й Домініці.
— Піди й скажи мадемуазель Домініці, я на неї чекаю: треба спакувати наші речі й подзвонити в гараж. Ми поїдемо машиною. Я заплачу, хоч би скільки це коштувало, аби не ночувати тут сьогодні.
Саме цю репліку і запам'ятав Ролан, а коли вони втрьох ішли додому через мокрі луки, Домініка змусила хлопця все повторити.
— Так, вона сказала, що ви повинні подзвонити в гараж і замовити машину, і що вона заплатить, хоч би скільки це коштувало.
Ксав'є ішов позаду. Луки були багнисті, черевики грузли в трясовині і чавкали щокроку. Він ішов слідом за Домінікою, невідривно дивлячись на її плечі. Іноді вона ледь оберталася до нього, слухаючи й далі розповідь засапаного хлопця. Потім вона сказала, не дивлячись на Ксав'є:
— Не затримуйтесь тут ані дня. Ви ж вільні. Бордо — місто велике, і я нікому не повинна звітувати, куди я ходжу.
Він не відповів нічого і зостався біля ґанку, а Домініка з хлопцем піднялися по сходах і зникли в передпокої. Ні, поміж ними не стояло жодної перешкоди, нічого, крім почуття опору в його душі, крім цієї безглуздої втечі від самого себе, ніби любов йому заказана, йому, який тільки й умів, що любити. Отак стояв він, дивлячись на похмурий будинок з облупленою місцями штукатуркою, на ці пооббивані східці, а осінній вітер шарпав чорні верхів'я сосон. Вечірня мла здіймалася над луками, повиваючи запоною далекий ліс. Ксав'є не зважувався зайти в дім, хоча звідти не долинало жодного звуку. Навіть коли б ця історія, ради якої він ладен важити своїм життям,— істина, хоч цьому немає ніякісіньких доказів, навіщо ж відокремлювати себе від стада? Адже він такий самий хлопець, як усі... Але в той час як ця звична думка крутилася в нього в голові, мов той сухий листок, зірваний і кинутий йому до ніг вітром, він вголос шепотів слова латинської молитви: "...Vita, dulcedo et spes nostra salve. Ad te clamamus, exsules filii Evae. Ad te suspiramus gementes et flentes..." К Стогнучи і плачучи... Він кохав, він коханий, то нащо плакати? Нащо йому стогнати? Ксав'є квапливо збіг сходами і зайшов до передпокою. Ролан сидів на ящику на дрова, він розмазував по обличчю сльози і шмарки. Ксав'є спитав, де Домініка. Вона говорила по телефону в бібліотеці,— сказав хлопець і додав, не дивлячись на нього: