— Ваша рука теж змерзла,— сказав він. І врешті пригорнув її до себе, усім єством своїм пориваючись до цього щастя, в якому не було зла.
І тут вони почули, що у них за плечима схлипує Ролан. Вони відсунулися одне від одного.
— Ну чого ти? У Домініки болить голова, і вона сперлася мені на плече. Маю надію, ти не через це плачеш, дурнику?
Хлопець так розридався, що не міг говорити. Домініка поправила коси і неуважно запитала:
— Ти не знайшов своїх інструментів? Не знаєш, де вони?
— Ні! Мадам Піян послала мене по вас... Ви їдете! Ви їдете! Вона вас забирає, вже замовила по телефону таксі...
Обоє разом підвелися. Ролан обхопив руками ноги Домініки і знай твердив крізь сльози:
— Ви їдете! Ви їдете!
— Ну чому? Звідки це ти взяв?
— Вони посварилися, вони лаялися...
Крім слів "вони лаялися" від Ролана нічого добитися не пощастило. Усі троє рушили через мокрі луки.
— Може, він чогось не зрозумів! — шепнула Домініка.— Що там могло скоїтися? Нічого, все владнається, вони кінець кінцем завжди вдають, ніби помирилися.
— Ви думаєте? — запитав Ксав'є.
Вони не зважувалися глянути одне на одного.
РОЗДІЛ сьомий
Жан залишив двері віталеньки прочиненими, як просила Мішель. Побачивши Мірбеля, стара дама поклала чотки, з великих намистин упереміж з образками, на столик: їй вистачило одного погляду, щоб угадати, що Мірбель прийшов сваритися з нею і час гаяти не збирається. Він сказав, що радий застати її саму, бо в нього до неї прохання...— і присунув до себе стільця.
— Якщо це тільки в моїх силах...— почала Бріжітта Піян солоденьким голосочком.
— Яз приводу Ксав'є Дартіжелонга...
— Ах, он як! Ксав'є Дартіжелонга...— повторила дама. Вона трималася насторожі. Плацдарм, обраний Мірбе-лем для бою, був їй знайомий. Вона повторила упівголоса:— Бідолашний хлопчина, так... так...— І раптом рішучим тоном кинула:— То ти хочеш знати мою думку? Я в багато чому переглянула своє ставлення до нього. Він ще дитина, яку треба знову взяти в шори.
— От-от,— сказав Мірбель,— саме це я од вас і сподівався почути. І саме в зв'язку з цим я й хотів вас застерегти.
— Застерегти? Мене? — Вона ображено засміялася і замовкла.
— Врахуйте, мамо, я буду проти, якщо ви спробуєте, як ви оце висловилися, взяти його в шори, почнете напучувати його, говорити про покликання і втручатися в його внутрішнє життя. Я знаю, як він від цього дуже страждав.
Стара й бровою не повела, лише світлі бліки танцювали в скельцях чорних окулярів. Вона добре бачила, куди він гне. Мірбель повторив з притиском:
— Ксав'є наш гість, правда? і ми зобов'язані захищати Ксав'є від усяких зазіхань на його свободу, навіть якщо вони підказані бодай найкращими намірами, в чому, як ви самі знаєте, я не сумніваюся.
Мірбель здивувався, що Бріжітта Піян ніби пропустила повз вуха його атаку. І сам він, непомітно для себе, весь час підвищував голос.
— Ваша запопадливість засліплює вас і заводить надто далеко. Тільки ви одна не збагнули, як непристойно з вашого боку говорити при всіх про листа, якого ви одержали від цієї ідіотки, його матері, цілком нездатної збагнути душевних порухів такої виняткової натури. Я не допущу, щоб у нашому домі допомогли їй цькувати сина. Одне слово, я прошу вас, мамо, не вести нічних розмов з моїм приятелем і навіть не робити натяків на ту внутрішню боротьбу, яка зараз у ньому відбувається.
Бріжітта Піян сиділа як статуя. Коли Мірбель замовкнув, вона зняла окуляри — в її темних очах був незворушний спокій. Перш ніж відповісти, вона повела плечима і всміхнулася, смакуючи наперед те враження, яке справлять її слова.
— Мій бідолашний Жане! Безперечно, я дуже здивую тебе, але я цілком згодна з тобою! Краще не втручатися в цю історію, і все ж я змушена чинити інакше через листа мадам Дартіжелонг. Одначе я не збираюся ні на чому наполягати і лише скажу йому те, що зобов'язана сказати.
— Годі-бо! Ніби ви вже не загрожували йому вашою опікою...
— Аж ніяк! Я лише попередила його, що хочу з ним побалакати. Але якщо тільки він сам мене до цього не присилує, я твердо вирішила не торкатися в нашій розмові особисто його і шанувати його секрети, як, до речі, я завжди роблю в таких випадках. Мій обов'язок — побалакати з ним про іншу людину...
— Про іншу?
6 4—65
161
— Так, так, про тебе, моя люба дитино, якщо ти вже конче хочеш знати. О, хоч який він наївний, але я певна, що тебе він багато в чому розгадав. Але що б він не думав про тебе, усе це, безперечно, дуже далеке від дійсності. Ти зі мною погодишся: навіть цій "винятковій натурі",— так ти, здається, його назвав, не розібратися до кінця в такій тварюці, як ти...
Спершись обіруч на ціпок, вона велично випросталася і з жалем поглянула на свого слабкого, криво усміхненого супротивника...
— І, прошу тебе, повір мені: я обіцяю розповісти про тебе не більше, ніж треба негайно знати нашому гостеві. Ти сам розумієш: я не стану задля втіхи обмовляти тебе і лихословити про тебе. Я вже не в тому віці, щоб робити такі дурниці. Тобі нема чого боятися мене, бо я керуюся винятково міркуваннями милосердя. А прояв найвищого милосердя щодо людини такої, як ти, полягає в тому, щоб знешкодити її.
Жан схопив зі столу прес-пап'є. Стара не ворухнулася, вона стояла в тій самій позі й дивилася на нього з усміхом. Він поклав прес-пап'є на місце, відступив від неї на кілька кроків і уткнувсь чолом у шибку, чекаючи, поки ущухне серцебиття. Неймовірним зусиллям йому майже вдалося одразу ж опанувати себе. Коли він обернувся до Бріжітти Піян, то був уже спокійний.
— Я не бажаю Ксав'є ніякого лиха,— сказав він зрештою.— Але, може, і ваша правда: я таки, зовсім того не бажаючи, можу зашкодити йому.
— Оце вже розумні слова,— погодилася Бріжітта, не спускаючи з нього очей.
— О,— зітхнув він.— Я вже давно знаю — де там вас перехитрувати...
— У кожному разі, я досить хитра, щоб не ждати каверзи, коли ти стаєш занадто ґречний...
І вона засміялася, намагаючись перехопити його погляд, що уникав її.
— Ви помиляєтеся, мамо,— сказав Жан.
Він знову сів, присунув стільця до її крісла. Тепер їх розділяв лише маленький круглий столик.
— За довгі роки нашого знайомства, мені здається, не раз траплялося вам сповідатися?