Ксав'є випручав руку:
— Навіщо ви йагадуєте мені ці слова?
Він вийшов, швидко збіг сходами, замкнув двері на засувку і впав долілиць на ліжко. Мірбель точно визначив, що найбільше його мучить: його наготу виставлено напоказ... Але як же тоді не прислухатися до всього того, що перед обідом він почув од цього страшного чоловіка про Домініку? Він підвівся, дістав материного листа: його охопила спокуса спалити листа, не читаючи. Він витер сірника, але зразу ж загасив його і перехрестився.
"...Ні твій батько, ні я не вірили, що ти пробудеш у семінарії два-три тижні, але ти й тут примудрився знайти спосіб перевищити всі наші найгірші передчуття. Ти дозволив супутникові — і якому супутникові! — умкнути тебе, так, це слово найвлучніше тут — умкнути з поїзда, який віз тебе до семінарії! Погодься, що тут є від чого впасти в глибоку розпуку, вважати себе пропащим! Але Боже Провидіння і цього разу не покинуло нас — у Ларжюзоні виявилася Бріжітта Піян. Повір мені, моя бідна дитино: на таку ласку годі було уповати. Аби ти до кінця оцінив цю ласку, я повинна тобі розповісти, що, ледве отримавши твого листа, я кинулася до твого духовного наставника, в якого лежала на столі картка, надіслана тобою з Парижа. Так ось, знай же, що він не збирається навіть тобі відповідати. І чинить він так аж ніяк не з образи, хоч ти й поставив його в вельми незручне становище перед його паризькими колегами, а лише тому, що зазнав у боротьбі за тебе, як він вважає, цілковитої поразки. Він не бачить способу зцілити хиткість твоєї натури. Він запевняє, що коли наставник так тяжко помиляється у своєму учневі, то його обов'язок самоусунутися, зникнути. Ну ось, тепер ти знаєш: тобі вже нема чого розраховувати на його допомогу. А у пані Бріжітти Піян величезний досвід зцілення зболілих душ. Одночасно я пишу до неї, пам'ятаючи про нашу давню знайомість, про наші спільні зусилля на ниві доброчинства, а головне, про волю Провидіння, яке привело Піян до Ларжюзона саме тоді, як туди попав і ти, я дозволю собі повідомити щодо тебе все, що мені здається необхідним. При цьому я не вважаю за можливе утаювати від неї твої дивацтва у твоєму релігійному житті. Я повідомила їй також і про діагноз твого останнього духовного наставника: від такої невиліковно легковажної натури, як твоя,—адже ти впадаєш у транс уявної благодаті, що свідчить лише про хворобливу вразливість,— чекати чогось годі. А втім, щодо твоєї "хворобливої вразливості" твій брат висловив кілька в'їдливих зауважень, але я, жаліючи тебе, вирішила їх не наводити. Вони мене дуже пригнітили, хоча до кінця я їх так і не збагнула. Одначе тут я могла бодай стати на твій захист, бо ніколи не сумнівалася ні в твоїй моральності, ані в твоїй байдужості до спокус життя. Хвалити Бога, ти ніколи не зважав на такі речі, до яких така ласа більшість твоїх ровесників. Але твій батько запевняє, що й тут таїться небезпека, і знай повторює, що "одвертий гультяй" не завдав би йому стільки клопоту, як ти. На цю тему я теж вважала за свій обов'язок дати низку роз'яснень мадам Піян. Отож, було б добре, якби ти поговорив з нею відверто і щиро, навіть вільніше, ніж зі мною. її нічим не здивуєш. Вона уже в такому віці, коли можна все вислуховувати".
Ксав'є запалив свічку і задивився, як полум'я звільна пожирає розгонисті лілові рядки, слово по слову, літеру по літері. Потім він засоромився свого пориву. Він прочинив двері... В кабінеті говорили всі разом. Гамір стояв такий, що Ксав'є пощастило непомітно спуститися сходами й вийти з дому. Він уперше пішов до містечка: старі баби, що сиділи з рукоділлям на ослонах біля воріт будинків, проводжали його цікавим поглядом. По праву руч він побачив церкву, вона височіла в кінці вузької вулички. Він майже люто заходився шарпати двері, але вони були замкнуті на ключ. Чийсь голос крізь прочинені віконниці крикнув:
— Ключ у титарки, але вона зараз пішла в поле. Ксав'є підступив до вікна й запитав, чи не винесено
святих дарів.
— Не думаю,— відповів голос,— я знаю — титарка не гасить лампади у вівтарі, і щовечора дами з маєтку приходять у "святу годину".
Ксав'є подякував і обійшов церкву довкола. На давньому цвинтарі ще тіснилися старі кам'яні надгробки зі стертими написами. Кропива буйно розрослася на цій землі, де було поховано стільки людських істот. Романська абсида височіла над диким зелом, мов прова корабля, що приплив невідомо звідки і вже загруз багато віків у глевкому глею, угноєному людськими останками. Сонце ще гріло. В темному плющі гуділи оси, і їхнє гудіння якось не зливалося з гомоном містечка. Ксав'є припав чолом до каміння абсиди — цього опуклого чола Божої оселі. Мабуть, там горіла лампадка в цілковитій самотині. В'язень, посаджений під замок, він був там, по той бік муру. Ксав'є зовсім би не здивувався, якби розступилося старе каміння, що відділяло його від Того, кому він віддав своє серце. Вищання тартака, ляскання праників, кукурікання півня, гавкіт собак, гуркіт коліс — усі ці звуки, які померлі слухали щодня, звуки забутого життя, він, живий, зараз не чув. Але він нараз одчув, що кропива нестерпно жалить йому ліву литку. Продзвонило четверту. Він пригадав, що його ждуть.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
— Шукаєш свого приятеля?
Мішель і Жан зустрілися на повороті алеї.
— Ти теж його шукаєш,— відповів він ущипливо, але це її не образило. Ксав'є в кімнаті не було, і вона не знала, куди він міг подітися.
— Може, він пішов до містечка, щоб дізнатися на вокзалі про розклад поїздів,— сказала вона.
— Він не поїде,— заперечив Жан,— поки тут буде одна особа... в кожному разі мені так здається,— уточнив він.
— Йому було б начхати на Домініку, якби не те хлоп'я...— сказала Мішель.— Не розумію, чому священики так липнуть до байстрят.
— Бо ці душі легко здобути, ніхто на них не зазіхає. Простягни руку, і вони твої. їх можна купити за повітряну кульку. А втім, більшість з цих душ шукає тільки власної втіхи, але священик міркує так: "Навіть якщо з десяти я заволодію однією..."
Жан говорив сам до себе, з глибоким хвилюванням, ніби хотів когось переконати. Мішель його не слухала. Нараз він замовк, наче зосередившись на якійсь потаємній думці.