— От вона, в кожному разі, тільки про це й думає,— сказала Мішель,— коли хочете знати.
Очі її блищали зі злості.
— Домініка? Та ви з глузду з'їхали, дитино моя.
— Можете не сумніватися, в неї свої плани щодо Ксав'є. І я б зовсім не здивувалась, якби дізналася, що вчора ввечері вона вже почала йому бісики пускати. Але я наведу лад, повірте мені.
— Ні, не ходи до них,— сказав Мірбель,— лише колотнеча зніметься. Вже краще я...
Вона завагалася, потім сіла.
— Ти мені розповіси, що там побачиш. Спостерігай за ними уважно.
Бріжітта Піян знизала плечима.
— Серденько, що ти говориш! Що він побачить! Побачить, що вони миють Роланові коліна і перевзувають його!
— Ну, знаєте,— гукнула Мішель,— зрештою, мене це все не обходить!
Але сама й далі наслухала, звівши голову.
Мірбель зупинився перед дверима кімнати Домініки. В тиші чути було приглушений голос Ксав'є. Мірбель припав оком до замкової шпарини — нічого не побачив, але розібрав уривки фраз.
— І тоді брати сказали один одному: "Ось іде сновида, у цьому своєму гарному барвистому одягові він схожий на перебрану мавпулю. Здихаймося його..."
— Вони його вбили? — схвильовано спитав Ролан.
— Ні, зараз узнаєш, не перебивай,— сказала Домініка.
— Спершу вони вирішили вкинути його в рів, там був саме рів, і він би помер у ньому з голоду...
— Але не вкинули?
Жан де Мірбель постояв біля дверей: він теж слухав розповідь Ксав'є. А потім пішов собі, думаючи про те, що відчув старий Яков, коли сини принесли скривавлені Йоси-фові шати. Мірбель дивувався: минуло стільки літ, а він ще пам'ятає про ту дитячу одіж, умазану в кров козлята. Коли він вернувся на ґанок, Бріжітта Піян, як і раніше, сиділа в кріслі, Мішель стояла поруч неї.
— Ви не повірите! Він розповідає хлопцеві історію Иосифа і його братів.
— Справді? — здивувалася Мішель.— І Домініка також слухає? Вона не цього сподівалася. Уявляю, яка в неї міна! Піду сама подивлюся,— раптом вирішила вона.
Мірбель кинувся за нею, благаючи іти навшпиньках. Вони стояли дуже тихо, довгенько з-за дверей долинало лише нерозбірливе бурмотіння, аж раптом голос Ксав'є зміцнів:
— То були його брати, він упізнав їх, але вони... хіба вони могли вгадати в цьому молодому володареві ненависного їм колись хлопчика? Стримуючи сльози, він став розпитувати їх про старого батька, який був ще живий. Серце в нього розривалося від ніжності...
— Але ж вони хотіли його вбити, вони продали його в неволю?
— Це правда, Ролане, а проте, як бачиш, незважаючи на все, він їх любив. Він сповнений був любові і до них, його убивців, і в цьому він скидався на Ісуса, прихід якого провістив на сімнадцять віків наперед. А головне, запам'ятай: там був і Веніамін, хлопчик твого віку, волосся у нього було ще темніше, ніж у тебе, а очі такого самого кольору, як і твої. Тільки він був щасливіший за тебе, бо мав тата й братів...
— Але ті брати були лихі?
— Зовсім лихих людей нема: вони любили батька, любили Веніаміна... і навіть Иосифа, ось побачиш...
Зненацька Мішель і Жан почули важку ходу Бріжітти Піян на сходах і здригнулися з жаху. Вона трималася за поруччя, пристаючи на кожній приступці, щоб звести дух. Підійшла вона тієї миті, коли Ролан урвав розповідь Ксав'є питанням. Домініка розсердилася. Потім Ксав'є вів далі свою розповідь, а похмура трійця під дверима уважно слухала.
— Це ж так бридко! Покласти ту чашу в мішок Ве-ніамінові було підло!
— Ні, зараз побачиш...— сказала Домініка.
Тепер Ксав'є заговорив глухо. У коридорі стало важко розбирати його слова. І раптом пролунав крик:
— "Я — Иосиф, брат ваш, якого ви продали в Єгипет. Тепер уже не сумуйте і не шкодуйте про те, що ви продали мене сюди, бо Бог послав мене перед вами, щоб урятувати вам життя". І впав він на шию Веніамінові, братові своєму, і плакав. І Веніамін плакав на шиї його і цілував всіх братів своїх, і плакав, обіймаючи їх..."
— Ой! Ви також плачете, у вас течуть справжні сльози...— гукнув Ролан.
Він сидів на колінах у Ксав'є і пальчиком торкався до його лиця.
— У вас зовсім мокрі щоки,— не вгавав він, вражений тим, що такий великий хлопець може плакати. Ксав'є, не соромлячись, витер сльози тильним боком долоні.
— Так, це по-дурному; коли мені було стільки років, скільки тобі, то в цьому місці: "Я — Иосиф, брат ваш..." я плакав завжди.
— Я й забула, що це така гарна історія,— сказала Домініка.
— А потім? — нетерпляче сказав Ролан.
Голос Ксав'є знов став глухий, і ті, хто стояв за дверима, нічого не чули, поки Ксав'є весело проскандував: "Тобі казка, а мені бубликів в'язка!"
— Рокажіть іншу! — заблагав Ролан.
— Годі, не набридай! — сказала Домініка.
— Ні, тобі, напевне, хочеться побігати. А втім, мені теж. Я певен — у парку є такі куточки, відомі тільки тобі...
— Ти показав би йому свій острів,— сказала Домініка.— На всьому світі тільки ми троє знатимем про нього.
Ролан підхопився, підбіг до дверей, розчахнув їх і скрикнув: похмура трійця сахнулася од нього і кинулася на сходи. Але Мішель і Жан одразу ж одумалися.
— Ми прийшли подивитися, що ви тут так довго робите.
— Я йому розповідав одну історію...
— Історію про Йосифа та його злих братів,— сказав Ролан, очі йому палали.
— Наскільки я пригадую, у цій історії є така собі пані Потіфар...— сказав Мірбель.
— Ні,— заперечив хлопчик,— Потіфар там є, але то ніяка не пані.
— Ага. Бачу, він випустив найцікавіше,— наполягав Мірбель.— Але ж це місце він мав би пам'ятати найкраще...
— Даремно ви гаєте час,— промовив Ксав'є.— У вас нема влади над хлопцем. Його береже ангел-охоронець.
Мірбель схопив Ролана за плече і виставив його з кімнати, потім підійшов до Ксав'є й запитав, чи згоден він нарешті дати йому аудієнцію.
— Здається, тепер моя черга?
Ксав'є помітив, що Мірбель розлючений, але це його не обходило: він був спокійний, його переповнювало щастя.
Він не зводив очей з Домініки, а та зумисне дивилася вбік, щоб він міг, не бентежачись, милуватися її обличчям, шиєю, худенькими напівдитячими руками. Зараз вони розійдуться. У них ще не виникло бажання бути вкупі, кожному хотілось побути на самоті, щоб думати про другого. Вона позирнула на нього лише тоді, як він слідом за Мірбелем виходив із кімнати, і шепнула: