— Чому ви розгнівались? Чи я бовкнув що образливе? Невже правди не можна висловити голосно?
— Ах, облиште!.. Дивно мені одно у вас буржуїв...
— Буржуїв?..— аж зупинився він.— А ви ж...
Вона посміхнулася й ласкаво кинула на нього свій блискучий погляд.
— Ну да, і я... Дивно, кажу, мені, що скоро ваш брат...
— Мужчина? — засміявся Зубенко.
— Ах ви ж, навісний!.. Ні, не мужчина, се дуже загальне розуміння. Я говорю все ж таки про буржуїв, що скоро зустрінеться якийсь з панночкою, то в ту ж мить переверне путню розмову на ідіотську.
— Вельми вдячний.
— Не варт... Ніби панночка — то лялечка, з котрою тільки й можна пустувати.
— Я не пустую, а говорю серйозно.
— Тим гірш для вас.
— Як саме?
— Виходить, що ваша навіть серйозна розмова скидається на безглузде патякання.
— О, безперечно,— образився він,— ви бачили й не таких.
— Бачила... Чого ж ви образились?
— Хто ж то? "Товариші"?
Вона з усмішкою поглянула на нього, хотіла щось відповісти й засміялася дрібно-дрібно, мов розсипала перли.
— Чому ви смієтесь?
— Ви не любите їх... товаришів, як ви кажете?
— Ні люблю, ні не люблю... Я ж їх не знаю.
— А мені почулася зневага, коли ви вимовили се слово.
— Ви надто неймовірні. А ви їх поважаєте?
— Ну да. А хіба що?
— То чому ж ви... не гуляєте з ними?
Зубенко відчув, як погане, неприязне почуття заздрості зашкребло йому всередині, відбилося на видові кількома гидкими рисами й неприємним блиском очей.
Вона знову зупинилася, поглянула на нього гостро-насмішкувато, але раптом на її видочку пройшла тінь загадкового смутку й довго-довго не сходила, ніби застигла в своїй таємності. Вона пішла й промовила по хвилі:
— Так, я поважаю їх... Я бачу, що вам се неприємно чомусь, але вони гарні, дуже гарні люди... Тільки я не можу зоставатись з ними довго. Та вони майже й не гуляють ніколи. А я люблю сонце, люблю загадку вечора, люблю зітхання степу. І... ви знаєте? Мені соромно признатись їм в сьому, щоб вони не глузували. Але й між ними часто почуваєш в собі моменти найвищого піднесення, захоплення. Се надзвичайно гарно. Ви не пробували?.. Ну да, ні... ви не знаєте. Вони сильні,— сміливі й сильні,— навіть нахабні, красиво нахабні, й відважно дивляться життю в вічі. Нехороше лиш, що вони знають його... життя... так, якось... напам'ять... Для них нема нерозгаданого минулого, таємного завтра. Вони й про завтра розмовляють так, як і про вчора, про зараз, бо знають його й певні, що не помиляються... А мені се не подобається: нецікаво жити, знаючи життя, як певну програму. Все те, що я люблю, вони вважають за дрібницю або ні, не так... У них якось виходить так химерно... Вони немов хотять вимовити: нехай все те напослі, бо зараз не до того... І мені часто нудно з ними... Але й без них нудно... Вам не смішно?..
— Чого?
— Та що я й сама не знаю, чого мені, власне, потрібно?
Зубенко спостеріг, як бренів смуток в її голосі, і якось зненацька зрозумів, що сей вечір буде рішучим в його житті. Він почував, що далі не в силі втримувати себе, що іще мить, і він упаде їй до ніг, молитиметься до неї... А вона йшла все вперед, спокійна й задумлива, й не помічала його екзальтації.
Зійшли на гору й зупинилися перед широкою балкою, де кінчались зелені ниви й починався різнобарвний степ. Ліворуч виблискувала в ставку вода. Здалека доносилося мекання отари, крюкання жаб; співали дівчата, повертаючись з панських картопель.
— Може, сядемо на траві? — спитала вона.
— Залюбки,— запобігливо відповів Зубенко, й сам перший радо впав на траву. Галина Васильовна зігнула свій стан, розправила пелену спідниці й обережно сіла.
Смеркало. Сиділи тихо, мовчки, озираючись навкруги й дослухаючись до здавленого, соромливого шепоту весняного вечора. Пожадливий перепел не в силі був втримати свого палкого темпераменту й дзвінко вигукував у житі. Сумно стогнали цикади. Низько понад землею побіч шугнув якийсь великий птах і поринув у пітьмі, в балці. Десь хтось кричав, кликав когось, раз, другий, і замовк, не діждавши відгуку.
В морі поважної таємничої темряви поволі потопали дрібні хатки шахтарів, довгі цеглові будинки служащих, оздоблені сивими густими акаціями, високі шпилі чотирьох кумедних надшахтних копрів. Засвічувались огні. Праворуч і ліворуч в лощинах і вище блимали подекуди купками огники чужих шахт. Далі, на обрію, кокусові печі вишкірили свої пекельні вогняні зуби...
І чудним здавалося, що й там живуть люди, й цікаво було довідатись, що вони роблять в сю саме мить.
Галина Васильовна злягла на лікоть і глибоко зітхнула, й Зубенкові почулося, що то зітхнула йога, дорога мрія. Все життя сіре, одноманітне, без яскравого змісту, без красних, блискучих епізодів, сите, до гидоти однакове день у день, невиразно промайнуло йому в думках і огорнуло їх приємно-журливим флором солодкого предчуття. Він почув, що щастя ось, тут, біля нього, майже торкається до нього, треба тільки простягнути руку і взяти його.
Присунувся ближче й сів поруч. Вона не ворухнулась і лежала в задумі.
— Гарно? — несподівано вихопилось у нього. Нервова дригота проняла його наскрізь, і до горла підкотився химерний давлючий клубок.
— Так, гарно,— по хвилі відповіла вона.— Я люблю такі вечори, величні, задумливі... Он зорі. Людська фантазія вигадала, що вони дивляться на нас і навіть беруть участь в людській долі... Дивна поетична неправда, теж одна з тих, що квітчають непоетичне взагалі життя, огортають, ховають його недосконалість....
— Як неправда? — спитав він, аби що-небудь промовити.
— Як?.. Адже ж звідтіля, з тих зірок, нашої землі або зовсім не видко, або декотрим вона мигтить ледве помітною зіркою, й зорям невідомо, чи є на землі люди. І вони, зорі, зовсім байдужні до всього... І се досадно. Краще було б вірити, що всіх їх утворено задля людської втіхи. Саме життя здавалося б нам тоді більш цінним. Приємно знати, що з тобою журяться, радіють навіть далекі істоти. Не лякала б так і самотність. Вас вона не жахає?..
Він затремтів...
Так, так, отсе воно й єсть — вона відгадала. Над усе в світі йому набридла холодна до болю, порожня самотність, що труїла безжурне життя гнилим подихом, примушувала хмуритись тоді, як сяяло сонце, зітхати чарівної красуні ночі з відчаю, коли довкола розлито врочистий спокій і безодню радості раювання.