Зубенко сидів на ганку й слухав. З вулиці досягала до нього жвава гутірка пишно вбраних паній, регіт і белькотання дітей; всередині ще прикро бреніли відгуки останньої розмови з "хазяйкою", й хотілося чогось незвичайного, захоплюючого, в чім можна було б поринути душею, серцем, думками й змити геть се несподіване брудне. З пішохода почулась легенька хода.
— Дмитре Пилиповичу!
Він хутко підвівся. Чорні хмарки дійсності в одну мить зникли, вся істота сповнилася радістю, сяйвом, музикою, й приємною була свідомість, що все те — хвиля, мить, котра при однім доторканню щастя щезає, як сутінь в ранкових проміннях могутнього сонця.
— Дмитре Пилиповичу! Ви дома?
Його не видко було за густими шатами акації й кущів.
— Дома, дома, Галино Васильовно,— поспішив Зубенко їй назустріч.— Здрастуйте.
— Добривечір... Отсе так! Дав слово йти зо мною в поле й заховався.
— Я вас ждав... виглядав...
— Ха-ха-ха! Добре виглядав! Я бачила, як ви сховалися... Ну, йдемо чи ні?
— Ходімо.
— То виходьте ж на вулицю, чого стоїте по той бік? Ха-ха-ха... виглядав!.. Ех, ви...
Він відхилив хвірточку й вийшов до неї на пішохід, соромлячись і злегка тремтячи від внутрішньої радості. Вона приязно дивилася йому просто в вічі своїми великими чорними очима, в котрих бігали чортики сміху, й щебетала швидко, весело, захоплююче.
— Ну-ну, хутчій повертайтесь, ведмедю! Я хочу застати в полі сонце. Воно незабаром заховається.
Пішли поруч: він високий, ставний, кремезний, як дуб, вона невеличка й струнка, як береза. По вулиці, з обох боків, людей побільшало. Всіх вабив чудовий тихий вечір з душних прозаїчних кімнат на вільну вулицю. Зубенко й Галина Васильовна недбало відповідали на привітання зацікавлених завжди знайомих жінок і хутко йшли, звертаючи на себе увагу. Вона не помічала або не хотіла помічати того й балакала не вгаваючи про різні дрібниці; він гаразд бачив, що всі позирають на них, погано усміхаючись, і несамохіть глуха ворожнеча підіймалася йому всередині й труїла променисту радість.
Звернули в завулок, перейшли м'який від пилюки шлях, вийшли на обміжок між зелені густі пашні.
— Дивіться, воно сідає вже,— показала вона рукою на сонце.
— Ні, то хмарка. Воно ще випливе.
Сонце, схоже на величезний померанець, заховалося за хмарку. Стало сіро, непривітно. Співали жайворонки, сюрчали коники. Вона озирнулась довкола й підняла свою хорошу голівку.
— А вони запевне ще бачать сонце.
— Хто?
— Та жайворонки з своєї високості.
— Безперечно.
— Чудно, що така невеличка хмарка закриває велетенське сонце. Адже ж вона ніщо в порівнянні з ним?
— Нуль... Поставте перед очима долоню, й ви закриєте широке небо.
— Справді?.. Ха-ха-ха! ви говорите таким тоном, немов лекцію читаєте.— Вона закрила очі рукою й хвилю не приймала її.
— Нічого не видко... Ось гляньте, воно вже виринає знизу. Яке химерне, червоне, без променю... прозаїчне сонце...
— То від пилюки та диму.
Вона замислилась. По обміжку було протоптано вузеньку стежечку у високій траві. Не можна було йти поруч, і вони йшли одно за одним, вона попереду, а він за нею.
— І в житті так буває,—— стиха промовила Галина Васильовна, не обертаючись.
— Ви про що? — спитав Зубенко.
— Та все про те ж... Яка-небудь дрібничка, особисте горе, дрібне, нікчемне, заслонить часом від тебе світову радість.
Йому пригадалась недавня сцена у "хазяйки". Гидке почуття від прикрої, дрібної, щипучої розмови і в нім заслонило було те єдине, важливе, що звучало у всій його істоті за останні часи урочистою симфонією кохання. Але тепера воно ледве-ледве ворушилося десь глибоко всередині й було малопомітною чорною крапкою на осяйнім тлі сердечного свята.
Він ішов слідком за нею й радо любовав з її невеличкої, гнучкої постаті, від котрої віяло такою невимовною чистотою, дитинством, що треба було зупиняти себе, аби не кинутись до неї, не обняти, не поцілувати її чистим поцілунком побожного поклонника. Самий склад його думок, що поволі линули одна за одною в голові, мимоволі обертався в урочистий гімн, і Зубенко боявся забалакати, аби не виявити того, що на серці, не сполохати променистої радості. О, він кохав її, вона ще не знала того, кохав щиро, побожно. Жодне найдрібніше нечисте бажання не псувало чистих відносин до неї, хоч кохати інако, здавалося йому, було річчю цілком природною, і всі, кого він знав, .кохали іменно не так, як він, а просто, примітивно. Ні, ні, заради того не варт було б і кохати! В притхлій атмосфері його безнадійного сірого існування вона з'явилася блискучим променем, саме в момент найбільшого відчаю, вагання, зневіри, коли вже виникало питання: жити чи не жити? і терези долі занадто виразно хилились на другий бік — не жити. Аж ось з'явилась вона... Ні, ще варто жити!..
Сонце сіло. Вечірня сутінь зі сходу поволі накидала на світ свій легкий серпанок. Зникли тіні, потьмарились ясні фарби, на всьому лягла одна велетенська холодна одноманітна тінь і викликала ніжний, лагідний смуток і бажання надхмарного довічного щастя. Понад ставком і в балці сивим прозорим димком закурився туман. Журливо скаржились вівці в степу, за балкою, поспішаючись до води.
Вона зупинилась, і Зубенко від несподіванки трохи не збив її з ніг. Обоє дзвінко, весело зареготались.
— Ну, вже й ви... ведмідь,— промовила вона з робленим докором.
— Замислився й не бачив, як ви зупинилися,— вибачався Зубенко.
— Замислились?.. Цікаво, про що ви марили?
— Про що?.. Про те, що варто жити,— з захопленням говорив Зубенко.— Гарно скрізь, і все; і ниви, й степ, і небо; гарно йти отак і почувати, що ви тут, поруч, така хороша, дивна; гарно почувати, що все дрібне, брудне, нікчемне зосталося там, позаду, а круг тебе, пануючи, застигла радість.
Вона прижмурила очі, знову подивилася на нього й дрібно-дрібно, мов перебір на струнах, засміялась.
— Справді?.. Та ви поет... І так само, як і всі поети, свою мрію вважаєте за дійсність.
— Бажав би я побачити ту людину, що, любуючи з вас, не зробилася б хоч на хвилину поетом.
— Годі вам верзти дурниці, бридкий,— закопилила вона хорошу губку, повернулась і знов пішла. А він догнав її й пішов поруч, зазирав їй у вічі і похилившись і плутаючись у високім пирію.