Месьє Мартіно зробив мені пропозицію: допомогти йому обідрати в будинку старі шпалери, за плату. Я погодився. Ми разом поїхали в прокатну фірму "Кілуту" і взяли два парових насоса. Його дружина з Шарлем від'їхали відпочивати, мої батьки були на роботі. Ніхто нам не заважав.
Ми попрацювали на славу, але як ми вимотались! Головне, дні стояли спекотні. Працювати в клубках пару, коли на вулиці 30 градусів в тіні, — це, скажу я вам… Справжня сауна! Я випив пива, перший раз у житті, вийшло – гидотна страшна.
Дід Леон зайшов навідати мене і взявся нам на підмогу. Месьє Мартіно був у захваті. "Ми робоча сила, а ось ви, месьє Дюбоск, ви – майстер…" Зрозуміла справа, дід-то зайнявся делікатними питаннями водопроводу і електрики, поки ми обливалися потом і лаялися на чому світ стоїть.
Месьє Мартіно часто говорив так: "дермус-дерма-дермум-дерморум-дерміс-дерміс" (це щось із латині).
Закінчилось тим, що батьки вибрали мені колеж Жан-Мулен, за два кроки від будинку. Спочатку-то вони не хотіли, щоб я там навчався, тому що репутація у нього нехороша. Рівень ніякий, і на додачу у учнів віднімають гроші і речі, але тільки там і погодилися мене прийняти, так що вибору все рівно не було. Вони подали туди мої документи, а мені прийшлося сходити знятися в "Фотоматон". Вид у мене був на цих фотках – жах. То-то зрадіють у колежі Жан-Мулен:прийде в шостий клас тринадцятирічний детина з руками Халка і рожею Франкенштейна… Гарненьке придбання, нічого сказати!
Липень пролетів на усіх парах. Я навчився клеїти шпалери. Навчився різати рулони на шматки (заодно слово "рулон" вивчив!) і мазати клеєм. Навчився рівної розкачувати, підганяти краї і прогладжувати валиком, щоб не було пузирів. Словом, багато чому навчився. Сміливо можу сказати, що тепер я ас в тому, що стосується клею "Перфакс" і шпалер у смужечку. Іще я допомагав діду розплутувати електричні проводи і перевіряти, чи є струм.
— Горить?
— Ні.
— А так?
— Ні.
— Чорт. А так?
— Є.
Я робив сандвічі шістдесят сантиметрів довжиною, фарбував двері, змінював пробки і слухав по радіо "Розумників" до посиніння. Цілий місяць.
Ось так би і далі жити, у вересні я почав би ремонт у другому будинку, у другого господаря… я думав про це, кусаючи сандвічі з ковбасою: іще три роки протриматися – і привіт чесній компанії.
Три роки – це довго.
І ще одна річ не давала мені спокою – здоров'я дідуся. Він усе частіше кашляв, все довше не міг віддихатися і те й робив що присідав. Бабуся взяла з мене обіцянку не дозволяти йому палити, але я не міг з ним зладити. У нього була одна відповідь:
— Не позбавляй мене цього задоволення, Тотоша. Потім-то ж помру.
Мені від цих слів вити хотілося.
— Ні, Тотоша, через це задоволення ти якраз і помреш!
Дід посміювався.
— З яких це пір ти собі дозволяєш називати мене тОтошею, га, Тотош?
Коли він так мені усміхався, я розумів, що це людина, яку я люблю більше всіх на світі, і що він не має права помирати. Ніколи.
В останній день месьє Мартіно запросив нас з дідом в класний ресторан, і після кави вони випалили по величезній сигарі. Бачила б це бабуся, я навіть подумати боявся, як би вона засумувала…
Коли ми прощалися, сусід протягнув мені конверт:
-Тримай. Ти їх заробив…
Я не став відкривати конверт відразу. Відкрив його дома, у себе в кімнаті, на ліжку. Там було двісті євро. Чотири помаранчеві папірці… Я занімів: ніколи в житті я навіть не бачив стільки грошей відразу. Мені не хотілося нічого говорити батькам, а то б вони мене дістали, щоб положив гроші на ощадний рахунок. Я сховав їх в таке місце, де нікому не прийшло б у голову шукати, і став думати, думати, думати…
Що ж все-таки мені на них купити? Двигуни для моїх макетів? (Коштує це… не скажу, скільки). Комікси? Конструктор "Сто незвичайних будівель"? Круту шкіряну куртку? Бошевську електоножівку?
Від цих чотирьох папірців у мене голова ходила колом, і, коли 31 липня ми від'їжджали на канікули і закривали будинок, я години півтори не міг заспокоїтися, все шукав схованку по надійніше.
В точності як мама – вона теж бідкалась по кімнатах з бабусиними срібними підсвічниками у руках. Мабуть, на нас обох смішно було дивитись. А крадії, мабуть, все рівно хитріші за нас. Про той серпень нічого особливого я вам не розповім. Для мене він був довгим і нудним. Батьки, як робили кожен рік, зняли квартиру в Бретані, а я, як і кожен рік, повинен був робити завдання на літо. Багато-багато сторінок у товстому зошиті.
Пропуск у шостий клас. Скоро в школу.
Я годинами сидів, гриз ручку і дивився на чайок. Мріяв, як полечу до біло-червоного маяка, о-он туди. Мріяв, як подружуся з ластівкою і у вересні, наприклад, четвертого – ніби випадково у день занять! – ми разом полетимо у теплі краї. Я мріяв, як ми будемо летіти над океаном, як ми…
Тут я тряс головою, щоб вернутися до дійсності.
Я перечитував задачу із підручника математики, якусь муть про мішки з вапном, і знову мріяв: що якщо чайка сяде на умови задачі… Шльоп! І вонюча біла пляма розпливається по сторінці.
А скільки всього я міг би зробити з сімома мішками вапна…
Словом, я мріяв.
Батьки за моїми заняттями не дуже-то слідкували. Адже у них теж були канікули, і їм не хотілося псувати собі кров, розбираючи мої каракулі. Все, чого від мене вимагалося, — кожного ранку сідати за письмовий стіл і сидіти, приклеївшись задом до стільця, до обіду.
Толку від цього було нуль. Я заповняв сторінки проклятого зошита малюнками і кресленнями одне другого як маячіння. Мені не було нудно, просто все рівно. Бути тут або десь іще, думав я, яка різниця? І іще я думав: бути чи не бути, тут чи ніде, яка різниця? (Як бачите, у математиці я дуб дубом, зате з філософією справи куди кращі!)
Після обіду я ходив на пляж з мамою або з татом, але ніколи з обома разом. Це теж входило в їх канікули: відпочивати один від одного. Словом, щось не те відбувалася між моїми батьками. То якісь натяки, зауваження, підковирки, після яких в будинку панувало гробове мовчання. Наша сімейка кожного ранку вставала не з тої ноги. А я мріяв, щоб за сніданком було весело, як у рекламі: "Йо-о-огурт-ти "Е-е-ерман!" Але, як говориться, мріяти не шкідливо. Коли прийшов час пакувати валізи і прибирати будинок, мені здався позіх полегшення. Ідіотизм. Потратити купу грошей, їхати у таку далину, щоб всю дорогу рватися додому… Скажете, не ідіотизм?