Я покликав Конселя, і той приніс мені легку драгу, що нагадувала устричні драги.
— А як же дикуни? — запитав Консель. — 3 дозволу пана професора, ці тубільці начебто не такі уже й злі!
— Однак вони канібали, друже мій!
— Нехай, хоч і канібали, а все-таки, можливо, чесні люди! — відповідав Консель. — Хіба ласун не може бути порядною людиною? Одне не заважає іншому.
— Гаразд, Конселю, нехай буде по-твоєму! Припустімо, що ці чесні людожери чесно пожирають своїх бранців. Але я не бажаю бути з'їденим, хоча б і чесно, отож буду триматися насторожі. Капітан Немо не збирається, очевидно, уживати заходів обережності. Отож нумо закидати сіті!
Упродовж двох годин ми старанно борознили драгою морське дно, але нічого примітного не виловили. Драга зібрала безліч різних черепашок; тут були і "вуха Мідаса", і арфи, гарпи й особливо молотки, мабуть, найкрасивіші, які коли-небудь мені доводилося бачити. Потрапило також кілька голотурій, перлових скойок і з дюжину дрібних черепах, яких ми залишили для корабельного кока.
І от, коли я менше всього очікував удачі, мені в руки потрапило справжнє чудо природи, точніше сказати, химера, яка надзвичайно рідко зустрічається. Коисель, закинувши драгу, витяг безліч досить звичайних черепашок. Я глянув у сітку і, сунувши в неї руку, з чисто кінхіологічним, себто, із пронизливим лементом, який коли-небудь виривався з людського горла, вийняв звідти скойку.
— Що сталося з паном професором? — запитав з подивом Консель. — Чи не вкусив хто пана професора?
— Не турбуйся, друже мій! Але я охоче б поплатився пальцем за таку знахідку. [152]
— Знахідку?
— От за цю скойку, — сказав я, показуючи йому предмет свого захвату.
— Так це ж проста пурпурна олива, роду олив, загону гребінча-стозябрових, класу черевоногих, типу молюсків...
— Правильно, Конселю! Але у мушлі завиток іде не справа наліво, як звичайно, а зліва направо!
— Невже? — вигукнув Консель.
— Так, мій друже! Мушля-лівша!
— Мушля-лівша! — повторив Консель схвильованим голосом.
— Поглянь-но на її завиток!
— Ах, якщо пану професору схочеться мені повірити, — сказав Консель, узявши тремтливою рукою дорогоцінну мушлю, — я ніколи ще так не хвилювався!
І було від чого схвилюватися! Зі спостережень натуралістів відомо, що в природі рух іде справа наліво. Усі світила і їхні супутники описують кола зі сходу на захід! У людини права рука розвинута краще, ніж ліва, а отже, всі інструменти, прилади, гвинти, сходи, замки, пружини годинника та інше пристосовані, щоб діяти справа наліво. Природа, завиваючи мушлі, дотримується того ж закону. Завитки мушлі, за рідкісними винятками, завинуті справа наліво. І якщо трапляється мушля-лівша, знавці цінують її на вагу золота.
Отже, ми з Конселем були поглинуті спогляданням нашого скарбу. І я вже мріяв збагатити своєю знахідкою Паризький музей, аж раптом камінь, кинутий якимось тубільцем, розбив нашу коштовність у руці Конселя.
Я скрикнув. Консель, схопивши мою рушницю, прицілився в дикуна, що розмахував пращею в десяти метрах від нас. Я кинувся до Конселя, але він уже устиг вистрелити, і електрична куля розбила браслет з амулетів, що прикрашав зап'ястя дикуна! ! — Конселю! — вигукнув я. — Конселю!
— Та хіба пану професору хотілося побачити, як цей канібал першим кинеться в напад?
— Мушля не варта людського життя, — сказав я.
— Ах, гицель! — закричав Консель. — Краще б він роздробив мені плече!
Коисель був щирий, але я залишився при своїй думці. Тимча-сом за ті короткі миті, що ми були захоплені мушлею, обставини змінилися. Десятків зо два пірог, кружляли навколо "Наутилу-са". Піроги тубільців — простіше кажучи, видовбані стовбури дерев, довгі і вузькі, дивовижно швидкохідні і стійкі завдяки [153] подвійній бамбуковій балансирній жердині, що тримається на поверхні води. Піроги скеровували спритні напівголі веслярі, і я не без тривоги спостерігав, як вони усе ближче підпливали до нашого судна.
Папуаси уже входили, видимо, у стосунки з європейцями, і судна їхні були їм знайомі. Але ця довга сталева сигара, що ледь виступала з води, без щогл, без труб!.. Що могли вони подумати? Нічого доброго, бо якийсь час вони трималися від нас на шанобливій відстані. Але, обмануті нерухомістю судна, папуаси поступово осміліли і тепер очікували нагоди завести з нами знайомство. Але саме цього знайомства і треба було уникати. Наші рушниці, що стріляли безшумно, не могли злякати тубільців, що поважають лише громобійну зброю. Гроза без гуркотів грому менше страшить людей, хоча небезпечний не грім, а блискавка.
Піроги підійшли досить близько до "Наутилуса", і на борт посипалася злива стріл.
— Чорт візьми! Справжній град! — сказав Консель. — І, хтоз-на, чи не отруєний град?
— Треба попередити капітана Немо, — гукнув я, спускаючись у люк.
Я попростував до салопу. Там нікого не було. Я вирішив постукати в каюту капітана.
— Увійдіть, — відповіли мені через двері. Я ввійшов до каюти: Капітан Немо був зайнятий якимись обчисленнями, поцяткованими знаками X і складними алгебраїчними формулами.
— Я потривожив вас? — запитав я з увічливості.
— Цілком вірно, пане Аронаксе, — відповів мені капітан, — але, мабуть, у вас на це є серйозна причина?
— Надзвичайно серйозна! Піроги тубільців оточили "Наути-лус", і через кілька хвилин нам, імовірно, доведеться відбивати напад дикунів.
— А-а! — сказав спокійно капітан Немо. — Вони припливли в пірогах?
— Так, капітане!
— Ну, що ж! Треба закрити люк.
— Безумовно! І я прийшов вам сказати...
— Нічого немає простішого, — сказав капітан Немо.
І, натиснувши кнопку електричного дзвоника, він віддав по проводах відповідний наказ у кубрик команди.
— От і все, пане професоре, — сказав він хвилиною пізніше. — Шлюпка поставлена на місце, люк закритий. Сподіваюся, ви не [154] боїтеся, що ці добродії проб'ють обшивку, пошкодити яку не могли снаряди вашого фрегата?
— Не в цьому річ, капітане! Є інша небезпека.
— Яка ж, пане!
— Завтра о цій же годині буде потрібно відкрити люк, щоб накачати свіжого повітря в резервуари "Наутилуса".
— Цілком правильно, пане! Наше судно дихає на манер китоподібних.
— Ну, а в цей час папуаси обсядуть палубу! Як тоді ми позбудемося їх?