— Отже, ви сумніваєтеся вже в природі цього явища, капітане?
— Бачите, пане, цілком імовірно, що це гігантський нарвал, притому електричний нарвал!
— Мабуть, — сказав я, — він так само небезпечний, як електричний скат.
— Ну, а якщо в цього звіра ще й електричні органи, то це воістину найстрашніша тварина, коли-небудь створена рукою творця! — відповів капітан. — Тому, пане, я хочу вжити всіх запобіжних заходів.
Екіпаж фрегата був на ногах усю піч. Ніхто не склепив очей. "Авраам Лінкольн", не в змозі змагатися у швидкості з морською твариною, стримав хід і йшов під малими парами. Нарвал, ніби копіюючи його дії, ліниво погойдувався на хвилях і, здавалося, не виявляв бажання залишати бойовище.
Близько півночі вій усе-таки зник, або, говорячи точніше, "згас", як гігантський світляк. Чи не сховалася тварина в морських глибинах? Ми не сміли на це сподіватися. Була перша година ночі, коли ми почули оглушливий свист. Здавалося, що десь поблизу, вирвавшись із океанських глибин, забив могутній фонтан. [36]
Капітан Фарагут, Нед Ленд і я стояли в цей момент на юті і з жадібністю вдивлялися в нічний морок.
— А чи часто вам, Неде Леиде, доводилося чути, як кити викидають воду? — поцікавився капітан.
— Частенько, пане! Але жодного разу не доводилося зустрічати кита, один вигляд якого приніс би мені дві тисячі доларів.
— Справді, ви заслужили премію. Ну, а скажіть мені, коли кит викидає воду з носових отворів, чутно такий же шиплячий свист?
— Точнісінько! Але тільки шуму побільше. Помилки бути не може. Ясно, що до нас пришвартувалося китоподібне, котре водиться в тутешніх водах. З вашого дозволу, пане, — додав гарпунер, — на світанку я скажу йому кілька теплих слів!
— Якщо він буде в настрої вас вислухати, містере Ленд, — зауважив я з деяким сумнівом.
— Коли я наближуся до нього на відстань чотириразової довжини гарпуна, — заперечив канадець, — так доведеться вислухати!
— Але для цього я повинен дати вам вельбот(1)? — запитав капітан.
— Само собою.
— І ризикувати життям веслярів?
— І моїм! — просто сказав гарпунер.
(1) Вельбот — морська шлюпка із загостреним носом і кормою.
Близько другої ночі, під вітром, за п'ять миль від "Авраама Лінкольна", знову з'явився предмет, що настільки ж інтенсивно світився. Попри відстань і шум вітру та моря, виразно чувся могутній сплеск хвостом і астматичне дихання тварини. Здавалося, що повітря, подібно до пари в циліндрах машини в дві тисячі кінських сил, уривалося в легені цього гіганта моря, коли він, спливши на поверхню океану, переводив подих.
"Ну, — подумав я, — гарний кит, що може поміритися силами з цілим кавалерійським полком!"
До світанку ми були насторожі і готувалися до бою. Китоловні сіті були розкладені по бортах судна. Помічник капітана наказав приготувати мушкетони, що викидають гарпун па відстань цілої милі, і тримати напоготові рушниці, заряджені розривними кулями, що б'ють наповал навіть найбільших тварин. Нед Ленд обмежився тим, що нагострив свій гарпун — смертоносне знаряддя в його руках.
О шостій годині почало світати; і з першими променями ранкової зорі померкло електричне сяйво нарвала. О сьомій годині майже зовсім розвиднилося; але густий ранковий туман застелян [37] обрій, і в найкращі підзорні труби нічого не можна було розгледіти. Яке було наше розчарування і гнів, можна собі уявити!
Я піднявся па бізань-щоглу(1). Кілька офіцерів вилізли на марсові площадки.
(1) Бізань — остання щогла на вітрильнику, а також нижнє косе вітрило на ній.
О восьмій годині густі клуби туману попливли над хвилями і повільно почали розсіюватися. Обрій розширився і прояснився.
Зненацька, як і напередодні, пролунав голос Неда Ленда.
— Дивіться! Ця штука з лівого борту, за кормою! — кричав гарпунер.
Усі погляди скупчилися в зазначеному напрямку.
Там, за півтори милі від фрегата, виднілося якесь довге темне тіло, що виступало приблизно на метр над поверхнею води. Хвилі пінилися під могутніми ударами його хвоста. Ніколи ще не доводилося спостерігати, щоб хвостовий плавець розбивав хвилі з такою силою! Сліпучий своєю білизною слід, описуючи дугу, позначав шлях тварини.
Фрегат наблизився до китоподібної тварини.
Я став уважно вдивлятися в нього. Повідомлення "Шанона" і "Гельвеції" трохи перебільшили його розміри. По-моєму, довжина тварини не перевищувала двохсот п'ятдесятьох футів. Що ж до товщини, то її важко було визначити; все-таки у мене виникло враження, що тварина дивовижно пропорційна у всіх трьох вимірах.
У той час як я спостерігав за цією дивовижною істотою, з його носових отворів вирвалися два водяних стовпи, що розсипалися срібними бризками на висоті сорока метрів. Тепер у мене було деяке уявлення про те, як нарвал дихає. І я дійшов до висновку, що тварина належить до підтипу хребетних, до класу ссавців, загону китоподібних, сімейства... От цього я ще не вирішив. Загін китоподібних містить у собі китів, кашалотів і дельфінів; до останнього зараховуються і нарвали. Кожне сімейство підрозділяється на роди, роди на види, види... Я не міг іще визначити, до якого роду і виду належить тварина; але я не сумнівався, що заповню прогалину у класифікації за допомогою неба і капітана Фарагута.
Команда з нетерпінням очікувала наказів начальника. Капітан якийсь час уважно спостерігав за твариною, потім наказав покликати старшого механіка. Той з'явився.
— Пари розведені? — запитав капітан.
— Так точно! — відповів механік.
— Підсилити тиск! Дати повний хід! [38]
Трикратне "ура" гримнуло у відповідь на наказ.
Час бою настав. Кілька секунд потому із двох труб фрегата валували клуби чорного диму, палуба дрижала від клекотання пари в котлах, що працювали під високим тиском.
Могутній гвинт запрацював, і "Авраам Лінкольн" під усіма парами кинувся до тварини. Тварина підпустила до себе корабель на відстань напівкабельтова. Потім неквапно попливла, тримаючись на шанобливій відстані.
Принаймні три чверті години продовжувалася погоня, але фрегат не виграв і двох туазів. Було очевидно, що при такій швидкості тварини не наздогнати.
Капітан Фарагут люто смикав свою густу бороду.
— Неде Ленд! — гукнув він. Канадець підійшов.