— Собственно, украинские журналы были, но, понимаете, они уже разошлись.
Дивний, справді, попит на українські журнали, що їх ото так притьмом розкупили, а російські облогом лежать на прилавку.
— Ви, певно, малу кількість передплачуєте, не вистачає?
— Нельзя сказать... Собственно, берем столько, сколько расходится.
— Але ж розійшлися всі, значить, можна було б іще більше продавати?
— Конечно, можно. Вот "Глобус" — еще штук пятьдесят можно было бы...
Так, "можно было бы", але чомусь не продається...
Продавець трохи збентежений. Він намагається щось сказати, але йому, видно, бракує якихось потрібних слів.
Ми дивимось на велику шкляну шафу, де репрезентують українську літературу "Вишневі усмішки", і хочемо йти, але нас спиняє продавець:
— Я извиняюсь, вы будете из контрагентства или издательства?
Терещенко погладив долонею щоку і мляво відповів:
— Та ні, ми так просто цікавимось.
— Ах, "цикаветесь"!.. Продавець заспокоївся.
Як виявилося далі, українські журнали не тільки в Казятині, але й у Христинівці (а може, й іще багато де) "вже всі порозходились". Проте, коли ми повертались назад, вони несподівано вродились. Розуміється, це були старі числа, що їх уже давно прочитано,, але... 2X2=4? Очевидно, за ці три дні на них несподівано зріс попит...
Умань. Умань чи Гумань? Це така ж сама проблема', як і — Винниця чи Вінниця? Проте її розв'язують просто: установи на вивісках і штампах пишуть "Гумань", а місцева людність вимовляє— Умань. На станції нас зустрічає редактор "Селянської правди", тов. Іванченко з групою уманських товаришів. Два автомобілі одвозять нас до готелю. Умань — окружний центр, Умань — місто, щр після районування не обернулось у містечко типу колишніх "заштатних городів", а навпаки — набрало всіх належних міських рис. В місті два пам'ятники: Ленінові й Котовському, на вулицях спішно ремонтують брук, а пішоходами в неділю поволі шпацірують уманські громадяни. На головній улиці їдальня "Европа" (неодмінно — "Европа" чи "Версаль"!) і найкращий готель. У готелі — на європейську ногу: покоївки, розклад руху поїздів і навіть ванна. Тільки на дверях до відходку поважно й пересторожливо написано оповіщення:
"Л иц а, замеченные й злостном пакощении (тут перелічено зразки цієї своєрідної розваги), будут привлечены к принудительной уборке и штрафу".
Заходи, що й казати, рішучі, але ж і стимули до них,
певно, були не абиякі! "
На вулицях висять афіші про наш виступ у Будосі, а у вітрині книгарні ДВУ виставляють Знижки й портрети письменників, що приїхали. Для українського письменника це новина, навіть, якщо хочете —^ розкоші. А втім, що ж: у 70-х роках минулого століття український поет Щоголів писав свої вірші, розраховуючи на аудиторію, що була з самих його дітей, років п'ятнадцять тому український письменник друкував свої! твори, майже не одержуючи гонорару; наш сучасний письменник друкує свої твори, одержує гонорар, але він ще не є масовий письменник, розуміючи це "масовий" у відсотковому відношенні до людності України. Його читають і знають тільки певні читачівські кола — вчителі, студенти, літератори й поодинокі аматори літератури. Коли пишуть про нашого письменника в афіші чи в газетній хроніці, ще й досі неодмінно додають — український письменник. Певно, видалось би кумедним, якби, скажімо, десь у Тулі надрукувати в афіші: "Сегодня состоится вечер
известных русских писателей Б. Пильняка и В. Иванова". Адже кожний знає, що Пильняк та Іванов — російські письменники, і таке повідомлення скидалось би на "масляное масло", "военный солдат" і "мертвый мертвец". Але в нас іще треба додавати "український", інакше багато хто вважатиме, що то письменник— російський... Розуміється, це все відходить у минуле, вже небагато часу треба, щоб воно залишилось, як архівні характерні дрібнички. Перед нашими очима українська книга здобуває собі масового робітничого читача, випростовується до своєї книги й наше село, бо ж таки 2Х 2=4, але, признатись, нам таки приємно було читати на редакційних дверях велике повідомлення, що квитків до Будосу на вечір українських письменників уже нема.
Коротенька нарада з редакції. Тов. Іванченко інформує нас про літературну "дислокацію". Наш перший виступ у Агротехнікумі. Там аудиторія досить ціказа й оригінальна. Насамперед, агротехнікумці далеко більше захоплюються літературою, аніж студенти педтехнікуму. По-друге, хлопці люблять дебати й принципово, завжди виступають — проти. Похвали доповідач на вечірні "Сонячну машину" — вони будуть гудити її, вилай "Сонячну машину" — вони хвалитимуть. Може статись палка дискусія й таки добра баталія. Ввечері візники зезуть нас у Софі-ївку до Агротехнікуму.
Славетна, романтична Софіївка. Рівні алеї, ніжне плесо ставків, світлотіні, що тонуть у буйному зелі, мініатюрні водоспади, альтанки — вони одгонять феодальним минулим, нагадують Єлисейські Поля, Версальські парки. Сотні кріпаків працювали тут, щоб серед українського степу спорудити вибагливі скелясті водоспади, острови кохання, підземну річку й гроти. Химерна доля закинула красуню-грекиню, Софію, з Константинополя через польського посла до варшавського коменданта, щоб далі перейти в українські степи до магната Станіслава По-тоцького. Сумні замріяні степи й похмуре місто, що акумулювало в собі гайдамаччину, не могли розрадити легковажної авантурниці — грекині. Вона тужила. І ось до безтями закоханий Станіслав "Щенсний" надумав справити Софії подарунок.
Подумати: тисячопудове каміння кріпаки, не знаючи ніяких сучасних підойм, вивершували в гроти, в пагорки, скелі! Року 1795-го волами привезли з Німеччини велетенські веймутові сосни вкупі з землею на корінні, щоб дорогою сосна не всохла... Року 1880-го парк був готовий, і на іменини граф подарував його дружині, назвавши ту кляту працю її ім'ям. А втім і Софіївка не розвеселила грекині, і на тому місці, де граф дізнався, що дружина його зрадила, він наказав зробити водоспад "Три сльози". З плином літ пішли в небуття дати, імена й події.-Графське кохання та пестощі чарівної грекині розвіялись давно порохом у степу, і тільки "Скеля смерті", що ніби роздушила тут колись триста кріпаків, моторошно, як спина катованого різками, стирчить із лагідного плеса ставка...