Похорон зник у закруті вуличок і мовчки стоїть похмура, стара синагога.
Були ще в Трековому лісі, що під Уманню, Тут злучився колись загін двірських козаків Ґонти з Залізнякозими коліями. На роздоріжжі коло лісу стоїть фігура. Кажуть, ніби тут Гонта зарізав своїх покатоличених дітей. Рубають Греків ліс. І вже рідко де серед дубового молодняку можна натрапити на старі кремезні дуби, що бачили коліїв. Тільки порох на шляху зривається так само, як і колись під копитами гайдамацької кінноти...
Щойно тільки зайшло сонце і починає квітнути бузок вечора. Перед Будосом уже людно. Невелике приміщення ледве може вмістити тих, що завчасу одержали квитки, але є багато ще охочих. Біля входу до зали — сперечаються, просять, щось доводять, але зарадити вже не можна: нема жодного вільного стільця, а, крім того, позаду, в кінці зали, вже стоїть живий, людський мур. Редакторові "Селянської правди", тов. Іванченкові, що відкриває вечір, потрібно деяких зусиль втихомирити публіку. Коротке вступне слово, і тоді починається наш виступ. Тут уже не почувається тої безпосередності й щирості, як учора в Агротехнікумі. Публіка не зустрічає появу письменника оплесками. Вона нашорошилась і уважно розглядає нас. Це уманські культробітники й партактив.
У нас взагалі нема певного контакту між письменником і читачем. Письменник наш не знає, який читач його читає, як він собі сприймає його твори. Український сучасний читач — це нерозгаданий сфінкс. І ось він сидить перед нами. Як він нас приймає? Чого від нас жадає? Хто він? Чи ми доведемо йому, що 2X2=4?
Нема сумніву, що тут є знавці літератури, є сільські наші вчителі, що в царині літератури спинились на різниці між "Плугом" та "Гартом" і нетерпляче чекають ще й досі, чим же кінчиться літ дискусія, що її розпочав Хвильовий.
Є і скептики. Вони двох гатунків. Перший: — Та що воно, власне кажучи, за "письменники"? Тепер і пишуть так!.. Ото був Грінченко, Олесь, Винничен-ко — це я розумію, а ці нові... Я нічого не читаю з сучасної літератури — там викрутаси тільки, футуризм, і більш нічого!..
Другий:
— Чорт его знает, вот за этими собраниями, совещаниями да хлебозаготовкой-в газету некогда глянуть, а не то что литературой заниматься. Скажите же: есть все-таки что читать в украинской литературе, или это так?.. Признаться — я ничего не читал. Ну, конечно, Шевченко или там Винниченко, Франко — это другое дело, но вот — из современных?..
До президії летять одна за одною записки. "Якими чужоземними мовами володіють українські письменники, що приїхали?"—"На якій позиції стоїть Хвильовий?" — "Скажіть що-небудь про уманських письменників "плу-жан"...
Записки, записки...
Аудиторія запалюється. Вона вже активно реагує на кожне слово твору, що летить із сцени. Вона захоплюється, плескає і знову затихає, наслухаючись.
В кожному статечному провінціальному місті в мініатюрі відбивається велике місто. Тут теж є свої теоретики "Нової генерації" і свій Зеров. Щоправда, уманський Зеров — здається, навіть кандидат до партії, але це аж ніяк не шкодить йому під час обговорення творів боронити "преемственность" і благати не відкидати класичну літературу. Він не боїться, де треба, у своєму^виступі закинути "матеріалізм", покладаючись на магічне значення цього слова, і покартати Підмогильного за невитриману ідеологію в "Третій революції". В уманського Зерова й смаки трохи відмінні від київських: він, наприклад, уподобав чи не найбільше за всіх сучасних прозаїків — Івана Ле, але обома ногами він стоїть за греко-римське мистецтво, що його елементи знаходить навіть у... Шкурупія. А втім, він додержує певного стилю, і його твердження виходять, здебільшого, з засад, розуміється, російської літератури...
Місцевий теоретик "Ліфу", підносячи "Нову генерацію" на десяте небо, приписує їй такі заслуги, що я певен, самому Семенкові не снилась і десята доля їх. Проте це ж зрозуміло: копія дуже часто різниться від оригіналу.
— Та увага, з якою ми слухали твори наших письменників, свідчить за те, що ми й самі ростемо, щоб зрозуміти ці твори. Будемо ж учитись і вчитись, щоб опанувати всі здобутки людської думки!
Так сказав після нашого виступу в міському театрі серед комсомоли один юнак. Нас вразили прості, нескладні слова. В них ми відчули, що ми недарма сюди приїхали, що ми недарма працювали над своїми рукописами. Наші книжки не лежатимуть покладами по книжкових коморах. Ми працюємо не навмання, а на певний попит. Ця молодь, що масою близько 700 душ сиділа перед нами, це невичерпана резерва сталих кадрів споживачів української книги. Яка шкода, що ми виступаємо перед цією, трохи екзальтованою, аудиторією— наостаннє, за три години перед нашим від'їздом. Вона гостро й чуло сприймала кожне наше слово, вона сама переживала те, що переживали колись ми, пишучи свої вірші, оповідання й повісті. Ці три години були справжнім єднанням письменників з їхніми читачами. І тут, чи не вперше, наш сучасний український письменник міг вільно сказати — це мої читачі, моя аудиторія.
Палкі побажання, подяки, щирі враження наших слухачів, але 'як швидко стрілка годинника близиться до дев'ятої години. За двадцять хвилин поїзд рушить на Київ. Ми мусимо перервати вечірку. Автомобіль, розганяючи з бруку флегматичну уманську собачню, мчить до станції. Десь високо над Уманню в сизих просторах несміливо займаються перші зорі. З садів лине пристрасний дух матіол.
— За моїм підрахунком,— сказав нам на пероні тов. Іванченко,— за ці три дні перед вами пройшла аудиторія близько двох тисяч. Ваш приїзд зробив багато для Умані. Приїздіть неодмінно восени.
Коли рушив поїзд і у вечірній млі стала зникати з очей Умань, я подумав: 2 000 душ, які прийшли слухати українських письменників, це надто промовиста цифра, щоб не сумніватись, що справді і в нас уже в культурній українській царині двічі два виносить чотири. Принаймні в Умані воно винесло.