"Я зазвичай знаходжуся вдома надвечір," – сказав він – "Якщо ж ні, то мій слуга передасть вам цього словника."
Він пішов,залишивши Вінстона що тримав цей клаптик паперу у руці, якого цього разу не було потреби приховувати. Не зважаючи на це, він ретельно запам'ятав що було написано на ньому, і декілька годин потому кинув його до душника спогадів разом з купою інших паперів.
Вони розмовляли один з одним щонайбільше двійко хвилин. Було лише одне тлумачення яке могла мати дана подія. Це усе було навмисно затіяно як можливість дати знати Вінстону адресу О'Брайєна. Це було необхідністю, оскільки окрім як лише за допомогою прямого запиту,було цілком не можливо дізнатися хто де живе. Для цього не існувало жодного довідника такого роду. "Якщо ви коли-небудь забажаєте зустрітися зі мною,то ось де мене можна буде знайти," – ось що хотів цим сказати йому О'Брайєн. Можливо у цьому словнику навіть буде якесь приховане повідомлення. Але у будь-якому разі, у одному можна було бути певним. Та змова про яку він так мріяв – існувала і він досяг її зовнішнього краю.
Він знав, що раніше чи пізніше він буде коритися закликам О'Брайєна. Можливо завтра, можливо після довгої затримки – він не був певен коли саме. Те, що трапилося це був лише частковий результат того плану який розпочався багато років тому. Першим кроком була таємниця, ненавмисна думка, другим був початок ведення щоденника. Він рухався від думок до слів, а зараз і від слів до дії. Останнім кроком може бути те, що трапиться у Міністерстві Любові. Він прийняв це. Кінець містився на самому початку. Але це було жахаючим : або,якщо казати точніше, неначе передчуття смерті, немов вже бути трохи неживим. Навіть тоді доки він промовляв до О'Брайєна, те значення цих слів засмоктувало, холодне тремтяче відчуття оволоділо його тілом. Він мав це відчуття сходження у вогкість могили, і легше йому не стало навіть зважаючи на те,що він завжди знав що могила там і чекає на нього.
Глава 7
Вінстон прокинувся з очима повними сліз. Джулія пригорнулася до нього спросоння, пробубонівши щось що могло означати "Що сталося?".
"Я спав…" – почав було він і відразу ж спинився. Це було занадто складно вимовити це словами. Був власне цей сон і спогади пов'язані з ним,що спливли у його свідомості за ці декілька секунд після пробудження.
Він лежав на спині із широко заплющеними очима, все ще просочений глевкою атмосферою цього сну. Це був безбережний, світозорий сон у якому цілковито усе його життя здавалося випросталося поперед ним неначе Дике Поле літнього вечора опісля дощу. Це усе відбувалося всередині того скляного прес-пап'є, але поверхня того скла була небесним куполом, і всередині цього куполу усе потопало у чистому м'якому світлі у якому він міг бачити на безмежні відстані. Цей сон також охоплював – насправді, у якомусь сенсі він з цього складався та саме у цьому полягав – той жест руки зроблений його матір'ю, і зроблений знову за тридцять років потому тією Єврейською жінкою яку він побачив у кінохроніці і яка намагалася заступити маленького хлопчика від куль, допоки гелікоптер не підірвав їх обох на шмаття.
"Чи ти знаєш," – сказав він – "що до цієї миті я вірив у те,що я вбив власну матір?"
"Чому ти її вбив?" – спитала Джулія,майже сплячи.
"Я не вбивав її. Не фізично."
У цьому сні він пригадав свій останній проблисковий погляд на свою матір, і за якусь мить пробудження та китиця невеличких подій,що огортала його, цілковито уся повернулась до нього. Це були спогади які він певно навмисно виштовхував геть зі своєї свідомості вже багато років поспіль. Він був не певен у цій даті, але він не міг бути молодшим за десятирічний вік, можливо йому було дванадцять, коли це сталося.
Його батько зник за якийсь час раніше до цього, наскільки раніше він не міг пригадати. Він краще пам'ятав ті гамірні,безладні та нелегкі умови того часу: усі ті періодичні паніки з приводу повітряних нальотів і ті квапливі укриття у станціях метрополітену, і ті колони рваного буту що стирчали звідусіль, ті незрозумілі відозви розклеєні по всіх кутках вулиці, ті зграї молодиків усі у сорочках однакового кольору, ті велетенські черги перед булочними, той пульсуючий автоматний вогонь десь вдалечині – а головним чином, той факт що ніколи не було вдосталь їжі. Він пам'ятав довжелезні дні проведені з іншими хлопчаками у цупкуватому жебракуванні біля сміттєвих урн та просто куп сміття, визбируючи жили капустяного листя, картопляне лушпиння, іноді навіть вишкребки черствих та затхлих хлібних скоринок з яких вони обережно зішкрябували золу; а також у очікуванні проїжджаючих вантажівок, що курсували по сталих маршрутах і як відомо перевозили корми для худоби, і з яких, коли вони підстрибували на ходу через бакаювату дорогу, іноді вивалювалось декілька шматочків макухи.
Коли його батько зник, його мати не виказувала жодного подиву або жагучого горя, але несподівані зміни пройшли крізь неї. Вона здавалося стала цілковито позбавлена волі до життя. Це було очевидним навіть для Вінстона,що вона чекає на щось про що вона знала,що це обов'язково відбудеться. Вона робила усе що було потрібно – готувала, прала, штопала, застеляла ліжко, мила підлогу, змахувала пил з камінної полички – завжди дуже повільно та з дивовижною нестачею зайвих рухів, неначе образ створений живописцем що рухається за своєю власною волею. ЇЇ щедре, гарної статури тіло здавалося природнім чином постійно повертається до стану незворушного спокою. Чотири години поспіль вона могла майже незворушно сидіти на ліжку,доглядаючи його молодшу сестру – крихітне, хворобливе, дуже мовчазне дитя віком двох або трьох років, з обличчям схожим на мавпочку через худорлявість. Дуже зрідка вона могла взяти Вінстона на руки та міцно пригорнути його до себе не промовляючи ані слова. Він усвідомлював, не зважаючи на свою молодість та егоїзм,що це якось пов'язано з тою ніколи не згадуваною річчю що мала відбутися.
Він пам'ятав ту кімнату де вони жили – темна, затхлопахнуча кімната яка здавалася напівзаповненою ліжком з білим стьобаним покривалом. Там був газовий пальник біля камінної решітки і поличка де лежала їжа,а зовні на сходовій площадці була коричнева керамічна раковина спільна для декількох кімнат. Він пам'ятав як величне немов статуя тіло його матері згиналося над газовим пальником помішуючи щось у каструльці. Але краще за все він пам'ятав свій нескінчений голод та шалено люті,брудні,огидні та ниці бійки під час прийому їжі. Він міг запитувати свою матір докучливо скиглячи, без кінця та краю, чому не було більше їжі, він міг здіймати лемент,волати, буйно лаятися на неї (він навіть пам'ятав той тон свого голосу, який почав ламатися передчасно та іноді вибухав рокотом якимось дивним чином), або він міг спробувати вдатися до шмаркато-лицемірного виклянчуючого висловлювання пафосного страждання у своїх намаганнях отримати більше ніж йому дісталося. Його матір була цілком готова віддати йому більше ніж він отримав. Вона прийняла це як належне,що він, "хлопчик", мав би мати більшу порцію : але хай наскільки більше вона давала йому він незмінно вимагав ще більше. Під час кожного прийому їжі вона могла благати його не бути егоїстом та пам'ятати що його молодша сестра була хворою і також потребувала їжі, але усе це було намарно. Він міг голосно волати сповнений гніву коли вона припиняла черпакувати, він міг намагатися вирвати каструлю з черпаком з її рук, він міг спробувати загарбати ті крихти з тарілки його сестри. Він знав, що цим він прирікає їх обох на голодну смерть, але нічим не міг зарадити цьому; він навіть відчував,що має право чинити так. Той невідступний голод у його шлунку здавалося виправдовував його. Між прийомами їжі, якщо його мати не стояла на варті, він постійно цупив ті жалюгідно злидарські запаси їжі з тої полички.