Ранні роки
Олена Іванівна народилась в інтелігентній родині педагогів 21 липня 1906 року. Батько - Іван Опанасович Шовгенов був гідротехніком-практиком, сам родом із Харківщини. А мати - Уляна Степанівна народилась на Поділлі в сім’ї православного священника. Так як батьки були українськими емігрантами, то своїм дітям вони прививали любов до української культури та традицій. Точне місце народження поетеси встановити неможливо. Достеменно відомо, що це було м. Іллінськ, але яке із трьох наявних у Росії не зрозуміло. Коли дівчинці виповнилось п’ять рочків, сім’я переїхала до Санкт-Петербурга. У 1917 році в Києві утворилась Центральна Рада та була проголошена УНР. Батько, як справжній патріот та націоналіст, зголосився приймати активну участь в розбудові української державності. Уся родина Шовгенових спочатку переїжджає на Слобожанщину, а вже у 1918 році до Києва, де Іван Опанасович обіймає посаду начальника водяного та дорожнього господарства в міністерстві шляхів. Потім його запросили на посаду професора Київського політеху на гідротехнічному та меліоративному відділенні інженерного факультету.
Якщо в Петербурзі родина жила досить заможно, то Україна зустріла їх революційними настроями. Але для малої Оленки приїзд на землю пращурів став визначальним. Раніше вона спілкувалась лише російською мовою, виховувалась у тому середовищі і на чужій культурі. Про Україну знала лише з слів батька, який обіцяв, що любов до Батьківщини прийде одразу, як вона побачить усі її красоти. В дійсності так і сталося. Україна покорила своєю красою, мальовничістю і душевністю, пробудила поетичну уяву. Змалечку Оленка пробувала писати вірші російською мовою, але, так як, старший брат проявив раніше свої поетичні здібності, то Олену ніхто не сприймав навсправжки.
За часів УНР в Києві у сім'ї Шовгенівих був достаток. Вони могли собі дозволити відпочинок за кордоном, для дітей наймали нянечок-гувернанток. Оленка вивчала французьку та німецьку мови. Далі владу захопили більшовики і батько з старшим братом змушені були тікати до Польщі. Першочергово від'їзд планувався лише на два тижні, тому коштів на проживання чоловіки не залишили. В тринадцять років для Оленки почались часи злиднів, постійного голоду і холоду. Протягом трьох наступних років мама вимінювала сімейні речі на їжу і дрова для обігріву, бралась за найважчу роботу. Олена згадувала, що їй доводилось працювати посильним в тому інституті де ще нещодавно її батько працював професором. Її наглядач, насміхаючись над тим фактом, спеціально давав доручення на доставку в дальні куточки міста і в сніг, і в град. Літом дівчинка працювала в полі. Так, як село було за кілька верств від Києва, то додому приходила пішки лишень в неділю. Ночувала просто неба або в сараях. Харчувалась самою картоплею і кулішиками із пшона, хоча мріяла хоча б про шматок хліба.
У 1922 році нарешті випала змога виїхати до батька, спочатку в Польщу, а згодом у Чехословаччину. Дорога була фізично складною - з Києва до Вінниці, потім йшли пішки до Кам’янця-Подільського, а згодом вже вдалось перетнути кордон. Олена ж в цей час насолоджувалась і все більше закохувалась у красоти рідної землі. Перебуваючи у еміграції вона ні на день не переставала тужити за Києвом.
Освіта
Так як Оленка народилась у інтелігентній сімї, то батьки змалку опікувались гарною освітою своїх дітей. Вони відвідували спочатку приватні гімназії, активно займались самоосвітою, поглибленим вивченням іноземних мов. Олена у Києві навчалась в приватній гімназії пані О. Дучинської. Після захоплення більшовиками влади в Україні, усі приватні навчальні заклади зачинили. У 1920 році Оленка уже ходила в звичайну трудову школу.
Після сімейного переїзду до Чехословацького м. Подєбрад закінчила навчальні матуральні курси. Завдяки цьому в неї виникла можливість вступити до вишу.
У Подєбраді спілкувалась з російською інтелігенцією, але все більше почала відчувати себе українкою. Під час відвідин балу у Народному домі на Виноградах, який організували російські монархісти вступила з ними в жорстку полеміку. Співрозмовники майбутньої поетеси почали висміювати українську мову, прирівнювали її до собачої. Обурена почутим, Олена прокричала, що то її рідна мова, а продовжувати знайомства з такими невігласами більше вона не бажає.
Далі була Прага, де Олена навчалась на історико-філологічному відділі Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова.
Студентське життя захопило виром подій. Дівчина почала відвідувати літературні гуртки ти диспути. Незважаючи на успіхи у навчанні, по нез'ясованим причинам, диплом майбутня письменниця разом із одногрупниками не отримала.
Творчість
Починаючи з 1927 року сучасники Олени Іванівни вже знали її як українську поетесу. Щоправда, перші публікації віршів до нашого часу не збереглись.
Творча діяльність Олени починалась із прочитання власних віршів у дружньому колі. Останні, захоплені талантом поетеси, таємно відправили вибрані твори відомому на той час публіцисту й редактору «Літературно-наукового вісника» Д. Донцову. Вірші отримали схвальні відгуки і згодом були опубліковані.
О. Теліга писала, що у своїх творах намагається відтворити справжнє буденне життя хоч і з усілякими труднощами, але водночас, із земними природними красотами.
Безтурботні студентські роки скоро закінчились. У 1929 році помирає мати поетеси і батько одружується вдруге наЗої Ліперовській. З новою обраницею у Олени стосунки не склались. Її обурювало російське збіговисько і пропаганда російської культури в батьківському домі. Восени, разом із чоловіком, вона переїжджає спочатку до Варшави, а потім до селища Желязна Жондова.
Романтичний період змінюється суровими буднями емігрантів. Коштів завжди не вистачало і Олена Іванівна, в пошуках підробітку, працювала манекенницею чи танцівницею у нічних розважальних закладах. Зрештою їй вдалось влаштуватись вчителькою у сільській школі. Незважаючи на це не покидала мистецької праці.
Продовжувала активно співпрацювати з Донцовим й неодноразово публікувалась у його журналі. З'являються перші прозові нариси та публіцистичні роботи.
У 1933 р. опублікувала уривок оповідання "Або-або" у якому описувала київський лад за часів радянської окупації. Пише критики до творів інших письменників, намагається інтерпретувати по-своєму гострі питання сучасності.
В 1937 році прагнула започаткувати у Польщі українське публіцистичне видання, яке б правдиво описувало і розповідало про усі гальмівні чинники національного розвитку.
Планам не судилося здійснитись, з Польщі почалась Друга світова війна. Олена з родиною наприкінці 1939 року перебирається до Кракова.
Під егідою Олега Кандибу-Ольжича починає працювати в Проводі організації українських націоналістів. Вона займалась пропагандиською діяльністю, складала листівки, летючки, відозви. Ідеологічну літературу направляли в Україну. Серед однодумців читала лекції. Спочатку у чоловіків-підпільників вона викликала лише насмішливі й недовірливі почуття. Через свою завзятість і наполегливість зуміла схилити всіх на свій бік і її прийняли до своїх лав революціонери.
З 1931 по 1941 рік була очільницею літературно-мистецького товариства "Зарево" у м. Краків.
Під час свого еміграційного періоду Олена Іванівна завжди марила Києвом і поверненням на Батьківщину. Зрозумівши, що війни між СРСР та гітлерівською Німеччиною уникнути не вдасться, ОУН почала формувати похідні групи на Україну. Як Олену не відмовляли друзі і родичі, вона однозначно вирішила, що поїде в перших рядах добровольців. Однозначно стверджувала, що якщо вона закликає у своїх творах до боротьби простий народ, то треба йому показати особистий приклад.
Разом з Уласом Самчуком, в липні 1941 року, нелегально перетнули кордон і перебрались до Львова. Львів'яни ставились до емігрантів не приязно. У своїх листах до товаришів Олена описувала, що її сприймали як втікачку за кращою долею, а таке порівняння боліло і обурювало українську поетесу. У жовтні того ж року повернулась до Києва.
Продовжуючи активну пропагандиську діяльність уже на Батьківщині, очолює Спілку письменників. Паралельно була головним редактором щотижневого періодичного видання «Літаври», яке виходило додатком до газети "Українське слово". Робота була морально тяжкою і невдячною. Адже відомих письменників у Україні вже не залишилось, а молодняк просто безлично нахвалював за вказівкою влади чинних вождів.
Опублікувала статтю "Наростіж вікна", яка мала на меті пробудити національну гідність і свідомість у громадян. Завдяки публіцистичному нарису навколо Олени зібралось багато прибічників, але одночасно з'явились і недоброзичливі, які почали писати доноси.
Окупаційна влада почала жорстко реагувати на націоналістські прояви. Редакційний склад газети "Українське слово" заарештували. Наступним редактором назначили особу лояльну до гітлерівського режиму. Редакційна політика газети разюче відрізнялась від попередньої, почали активно прославляти чинну владу. Проокупаційний редактор почав здійснювати тиск на незламну Телігу, як наслідок закрили «Літаври». Олена Іванівна почала всю себе віддавати роботі у Спілці письменників.
Особисте життя
Зі своїм майбутнім чоловіком Олена познайомилась у студентські роки. Зимового вечора 1924 року дівчина разом із друзями відвідувала концерт в Студентському Домі, який організував Євген Вировий. Михайло Теліга цього вечора був одним із музикантів, він грав на бандурі та співав українські народні думи. Пара швидко знайшла спільну мову. Вони любили танці і спільно відвідували хореографічний гурток Василя Авраменка.
1 серпня 1926 року зіграли гучне весілля. Молодята спочатку обвінчались в євангельській церкві, а далі був банкет у готельному комплексі «Централь». Під час застілля пара станцювала, у якості весільного танцю, свого знаменитого козачка. Саме чоловік відіграв не останню роль у формуванні, у ще донедавна росіянки, українського світогляду. Їх поєднувала не лише любов, але й спільна мрія - побачити вільну Україну.
Зрештою любов це подружжя і згубила. Щоправда - Олену любов до України, а Михайла - до своєї дружини.
Смерть
9 лютого 1942 року окупаційна влада влаштувала засідку в Спілці письменників. Друзі Олени Іванівни знали про небезпеку і благали її залишити Київ. Але письменниця не зрадила своїх переконань. Тоді були заарештовані всі члени Спілки. Особам, які не входили до складу організації дозволили покинути залу, до їх числа відносився і чоловік Олени. Безмежно кохаючи дружину, він не покинув її одну. Усіх перевезли до гестаповської в'язниці. Подальша доля затриманих не відома.
Говорили, що в якійсь камері гестапо на стіні знайшли вишкребений тризуб і запис "Сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга".
Так як, незадовго після затримання Олени Іванівни, у Бабиному Яру був здійснений масовий розстріл, то прийнято вважати це місце похованням видатної поетеси.
На довгий час про постать видатної Українки було забуто. Але у лютому 1992 року на місці масового розстрілу у Бабиному Яру встановили пам'ятний хрест на честь Олени Теліги.